Мотря

Миргород хоч полковий, та не дуже-то пишний був город, ніби велике село. Тільки

декілька кращих будинків пишалося на кілька церков. Світла — що з деяких вікон, які не мали

віконниць, а дороги — як скрізь на Україні, тільки, може, ще ширші, та зате з більшими, ніколи,

мабуть, не просихаючими калюжами, мов озерцями.

Щоб не стрічати варт, Чуйкевич повернув у якусь бічну вулицю, на якій із-за воріт та з-

поза високих брам сильно лаяли собаки.

Дійшов до якогось майдану, на котрім, на його диво, стояв табір. Шатра, біля шатер візки,

декілька шкапенят лежало, зітхаючи, декілька собак на припоні дерлися, . заздрівши чужого

чоловіка, аж вили. Табір спав. "Певно, цигани", — подумав собі Чуйкевич. В однім шатрі

світилося, і він пустився туди.

— Хто там? — почувся старечий носовий голос, такий, який буває у сліпців: голос "не від

природи, а для моди".

— Свій, — відповів Чуйкевич.

— Такий свій, що чуже за своє приймає. Знаємо... Чесні люди сплять тепер, а не

тривожать інших, що навіть власного кута не мають.

Чуйкевич хотів завертати, але з шатра вийшов дідуган, високий, як дзвіниця, тільки

хромий на ногу.

Побачивши гарно вбраного козака, та ще не з простих, змінив голос.

— Ви, може, за радою до мене? — спитав.

— За радою? Ні. Не спиться, та й вийшов перейтися.