З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Фалдовський зітхнув, аж йому у грудях заклекотіло, буцім щось обірвалося.

Дворецький пильно подивився на нього, а тоді ухо до грудей притулив: серце ще билося,

значить, не вмер.

— Пане мій! Пане! — шепнув йому до вуха, але відповіді не дістав. — Пане! — і тихо.

Якась спізнена муха над головою хворого бриніла. То на ніс йому сідала, то

проходжувалася по лобі, хворий ледве помітно кривився. Скоботала його. Дворецький довго

відганяв муху. «Може, це душа одного з тих, що його Фалдовський зі світа насильно зігнав?

Прийшла тепер і мститься над безборонним у тяжку годину смерті», — погадав собі, і мороз

пішов йому по спині.

А муха й далі герцювала по лобі недужого. Дворецький не втерпів. Зачаївся і зловив її у

жменю. Наслухував. «Бач, як бринить, мов сердиться! Таке мале, а таке докучливе

сотворіння!»

Муха дзикнула ще раз і втихла. «Отак і ми, — думав собі дворецький. — Дошкулюємо

один одному, спокою не даємо, аж припадок зачаїться, фать! І вже ми в його жмені.

Посердимося ще трохи, а там і заспокоїмося навіки!»

Хотів чоботом розчавити докучливу муху, але боявся, щоб не втекла й наново не почала

своїх поганих герців, тому встав і викинув її надвір — нехай собі летить, коли ще може, бо й

так недовгий її вік.

А тоді вернувся, сів на стільці і наслухував пильно. «Може заснув, а може у сні й скінчив.

Дав би це Бог, щоб не мучився довго».