З-під Полтави до Бендер. Крутіж

власне обійстя. — Загрузнемо, а жінки то хіба потопляться у болоті.

— Нічого! — відповів Босаковський. — Жінок перенесемо на руках, гони! — І гребці

повернули човнами вправо.

— Борисе! Що це? — шепнула тривожно Маруся.

— Нічого, серце. Хтось до замочка йде. Човна гукав.

— Може це Фалдовський?

— А хай і десятьох таких, як він. Поки я з тобою, не лякайся.

Човни в комиші увильнули. Вужами пересувалися крізь них і заривалися носами в

болото.

— Ще трохи, ще! — кликав Босаковський. Гребці поперли веслами й зупинились. —

Дальше годі!

Борис ухопив Марусю на руки й вискочив із нею на берег. Обіймила його за шию.

Простелив бурку, посадив її і вернувся по Палажку. Але Палажка не згірше козака

перелетіла птахом із човна понад грязюку на твердий берег.

За хвилину цілу товариство сиділо, притаївши дух у собі й чекало на Фтерапонта, що

пішов був по коні. Серця билися тривожно. Навіть Босаковському ставало ніяково на душі.

Коли би так самі хлопи, то нічого було б, але тут і жінота з ними. Велику відповідальність

брав на себе.

А Фалдовський не гукав на перевізника, а ревів, як ранений тур.

І не з одного місця його голос лунав. Знати бігав уздовж берега, ніби ним чорт гонив. І не сам