З-під Полтави до Бендер. Крутіж

гаряче.

— І що? І що?

— Зі мною й доїхала до Овруча, а тут, як я вам казала, дороги наші розійшлися. Я

повернулася назад, а вона поїхала в Чигирин, та чи заїхала — не знаю.

— Спасибі й за те. Все-таки легше буде шукати. Може де й знайдемо тую безталанну

Марусю, а то мій Борис збожеволіє без неї.

— Таке кохання?

— Ой те кохання! — і Босаковський так жалібно завернув очима, що Нечаїха мало не

скрикнула. — 3 кохання, — повторив, зітхаючи. — І не диво, — молодь! Я також колись, та —

пішли мої літа, як вітри круг світа й уже їх не вернути. Ой, ні! Тепер я щастям других радію.

Але й тієї радості так мало. Бо скільки то нашого жіноцтва пропадає. Мов буйний квіт вітри з

дерев обривають та кидають його всякій наволочі, простіть за слово, під ноги. Який жаль!

Але цур їй, отій лихій долі! Поборемося ще з нею! Поборемося по-лицарськи, по-

молодецьки. Почують ще вороги нашу силу. Зуби свої поломлять, заки нас з`їдять, прокляті!

— Ви то тверді, але ми, жінота? — спитала Нечаїха, а Босаковський стрепенувся,

здригнувся, дивно якось завернув очима:

— За вас ми й умерти готові. Ви краса нашої землі, її честь і оздоба! ви...

Та не докінчив. Довго стримуваний біль поборов його. Захитався і з дзигля зісунувся на

землю. Бренькнула шабля, стукнула голова об долівку. На цей стук прибігли люди й разом із

Нечаїхою взяли його чутити. Не розтуляв повік.