З-під Полтави до Бендер. Крутіж

море. Мряка очі гризе.

Улас відкашельнув.

— Аж у горлі дере. І як у таку ніч черниці в хату не пустити! Козак — це інше діло, хай

привикає, але черниця — жінка. Панасе! — гукнув на сторожа.

— А що там, добродію?

— Нічого. Я тільки хотів знати, чи ти не спиш.

— Як задубію, тоді і спатиму.

— Гостей маємо. Знаєш?

— Або я дурний, щоб не знати.

— І черниця ночує. Псів не спускай, щоб не покусали. Розумієш?

— Нема що розуміти, пане.

— Доброї ночі тобі!

— Доброї ночі всім!

Улас не спішився до хати. Коли б не мла, то казав би собі під грушкою розстелити кожух і

спав би. Як колись, у походах.

«Колись...» — усміхався. Нагадалися давні, добрі часи. Жили люди, як люди, а тепер, як

звірі. І перш бували війни, тривоги, бої, але не билися усі з усіма, син із батьком, брат не

йшов на брата. А тепер!

Виговський не сходив йому з гадки. Такий чоловік, такий проводир, така голова — і

прогнали. Прогнали, як господар наймита з подвір`я проганяє. А булаву Юрасеві вручили,