З-під Полтави до Бендер. Крутіж

наші перемагають. Та нараз зчинилася у шведів метушня.

«Король убитий. Король не живе, о горе нам, шведи!»

Але що далі, не тямить. Думка рветься.

Чого ж це ті люди так стогнуть, харчать і караскаються? Чому не відженуть мух, що

пообсідали купами роти й очі, це ж гидке, нестерпне, що думати не дає, тоді як він із усією

натугою гадки пов'язує.

Так... Короля принесли до обозу. Він блідий, без пам'яти, нога в нього, як колода, посиніла.

Шведи безрадні, потратили голови. Ніхто не відає, що й куди. Тільки Левенгавпт, як у лихорадці,

трясучи руками, старається переконати генералів, що треба залишити всі вантажі, коні від возів

роздати пішим та щодуху відв'язатися від ворога, як це він зробив під Лісною. І старшини тієї

гадки, тільки вони хотіли б відступати з усім добром.

Але хто видасть наказ, як король безпритомний, немов мерлець на марах, а шведські

генерали не в злагоді з собою?

Положення жахливе, земля горить під ногами.

Несподівано з'являється Понятовський:

«Короля на повозку! Ще, на сором, москалям попаде в руки...»

І не докінчив, бо очі всіх звернулися на куряву, що неслась від середини боєвища...

На лівому крилі кипів ще бій. Там запорожці, поляки й рештки шведів відбивали ворога -

гупали безустанку гармати, клекотіла мушкетна пальба. Та праве крило пішло врозтіч. І в центрі

- пустка. В цій саме прірві, немов повітряна труба, кітлувала в бік обозу курява, неслися дикі