З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Голова добра річ.

— Добра, лише треба її мати.

— А щастя ще краще.

— Щастя нема. Лише щасливі люди бувають. І то на хвилинку, здебільшого тоді, як

навіть не знають, що вони щасливі. Щастя у споминах, мій сину, знаю, бо й сам колись був

таким щасливцем...

За той час хазяйка сніданок зготовила. — «Мироноснице ти моя! — приговорював до неї

Босаковський. — Коли ж ти нам такого добра наварила? Мабуть, донечка помагала. Славна

донця. Я їй за те з війни гостинця привезу, намистечко й дукати, а може ще й козака в до-

датку. Тільки не цього, — показував пальцем на Бориса. — На цього, донцю, ти не дивись, бо

він уже дівчину має. Каже, що найкращу у світі, та я не вірю, бо кращої від тебе нема й не

може бути».

Молов язиком, щоб заглушити жаль. Привик до добрих жінок і тепер важко було йому

розставатися з ними.

— А не плачте за мною, — казав, — бо нема за чим. От, старий хрін. Був кінь та

з’їздився. Вернуся до вас за день, за два, за неділь чотири, якщо мене не вб’ють або

гетьманом не зроблять, бо тепер одно від другого близько.

Приговорюючи, снідав. Борис не міг надивитися, куди він стільки страви дівав.

Босаковський помітив його думки.

— У дорогу голодним не пускайся, бо в дорозі всяко буває. Попадеш на добрих людей —