З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Катрю Виговську й Олену Нечаїху? Де вони тепер і чи безпечні?

— Не знаю де: у Смілій, в Бихові, у Лисянці чи в Чигирині?

— На Смілу й Лисянку Золотаренко наступає, на Бихів, мабуть, уже царські ратники

наступають, а на Чигирин, Брюховецький іде?

— Такі жінки! Такого батька доньки, і в небезпеці тепер!..

Босаковський за голову вхопився і заголосив: «Чи сподівався ти, покійний гетьмане, що

колись у нас таке пекло настане! Брат на сестер іде, свої на своїх наступають, жеруться, як

пси. А бодай би їх ясні громи побили, усіх тих Тетер і Цицюр, і як ще там ті анафемські сини

звуться. І чому ж то я пірнача не прийняв! Скликав би тепер своїх полчан тисяч двадцять, як

не більше, і розігнав би оцю тічню на чотири вітри, на локшину потяв би!

Він знову так сердито гукав, що всіх собак стривожив. А коли першу злість з серця зігнав,

то знов став приговорювати голосом м`яким і сердешним: «Катре й Олесю, квітоньки мої

розкішні. Як на херувимів у церкві дивився я на вас. Як на тих шестикрильців!.. Катря весела

була й моторна, усе щось веселого вміла сказати, чужих послів розумом своїм дивувала, а

Олена мов крізь серпанок, із туги тканий, дивилася на світ. І за що ж вас доля так тяжко

карає? Або хоч би Виговську візьмім. Невже ж у цілій нашій Україні була гарніша молодиця?

Гідність і достойність одна!.. А нині що? Всі вони у небезпеці, перед Іванцем Брюховецьким,

перед Цицюрою проклятим і Тетерею поганим, перед невдахою Юрасем — чи видав хто, чи

чував хто таке?

Відсапнув і тоді: