З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Болото під копитами хлюпотіло. Небо трохи випогоджувалося. Поранній вітрець змітав з

нього хмарки. Тоді й сонце всміхалося до наших їздців і на хвилину роз’яснювався широкий

краєвид. На хвилину, бо хмари знову табунами звідкілясь надбігли, і знову стало сумно на

світі.

Лани й поля здебільшого пусто стояли. Війна відтягнула від них рільника, рік випав

неврожайний, а до того й зерна на засів бракувало.

Народ убожів і дичавіла земля. Тільки хопта буяла й бур’ян виростав у хлопа. Шелестів

за подувом осіннього вітру, ніби питався наших вершників, куди вони їдуть і пощо?

— Доборолись! — процідив крізь зуби Босаковський. — Бач, якого натворили

песиголовці!

Коні жадібно втягали в ніздрі поранкове повітря. Форкали.

— Будуть нам раді, — зауважив Борис.

— Не знати хто: люди чи круки? — відповів Босаковський.

І дальше їхали, пильно розглядаючись навкруги. Цілі гайвороння усякої породи летіли на

південний схід. Ніби велетенські чорні хоругви маяли з вітрами. «Кра, кра, кра!» Казав би ти,

що там десь далеко перед тобою правлять якісь великі похорони.

Борисові на цей вид серце стиснулося у грудях. Пригадав собі Марусю. Чи жива вона,

небога, і яке її життя? Хотів поділитися своєю журбою з Босаковським, але побачив, що й він

потопав у невеселих думках, і дав спокій.

Коло полудня зупинили коней. Пустили їх на пашу, а самі на пригірку сіли. Борис добув