З-під Полтави до Бендер. Крутіж

й не боюся. Раз дві татарські голови від одного маху, як маківки, зшибнув. А все ж таки навіть

я колись на рівного собі попасти не можу. І що тоді? Сам скажи, що тоді? Не хотів би я тебе

сиротою залишити.

Борис не перебивав. Терпеливо слухав шляхтича-чванька.

— А куди ми тепер їдемо? — спитався.

— До Бихова ні, бо не гадаю, щоби Нечай з глуздів зсунувся і свою дружину в Бихові

тримав, знаючи, що на нього вороги йдуть. А раз там нема Нечаїхи, то й твоєї Марусі нема

що в тім городі шукати. На Білгород та на Білу Церкву звернемо, а звідти будемо проби-

ватися до Сміли й Чигирина.

— А проб’ємося?

— Як Бог позволить. Гроші ти маєш, а я розуму не піду позичати. От і тепер: бачиш отам

село?

— Бачу.

— І мабуть, поїхав би туди?

— А чому б не їхати?

3 третього не Дано (лат.)

— Бо небезпечно. Воно в димах.

— Може діти, граючись, підпалили.

— Дурний ти. Тепер нема «може», ані «мабуть», а тепер є «так» або «ні». Тепер краще

на хутір поступати, ніж у село.