З-під Полтави до Бендер. Крутіж

погостять, попадеш на поганих, нічого не дадуть. Харчуйся, синочку, бо на те мама й донця

наготовили нам такого добра, щоби ми його з`їли.

Наситившись доволі, устав, вуса хустиною обтер і перехрестився. — «Дякуючи Богові

милосердному і вам, паніматко, покріпилися ми несогірше. Стала душа на мірі. А тепер кому

в дорогу, тому й час!»

Коні осідлані чекали.

Хазяйка взяла коня Босаковського, а донця Борисового й вивели їх не за ворота, а геть

далеко на роздоріжжя. Тут розпрощалися. Босаковський поцілував хазяйку в руку, а вона

поблагословила його на дорогу. Борис пішов за його приміром. Оба скочили на коні.

— Не поминайте злом! — гукнули.

— І ви нас також! — відповіли мама й доня, витираючи рукавами сльози.

Поїхали, а як опинилися на горбку, то озирнулися.

З хутора лиш верхи дерев майоріли й стирчав димар.

Білі голуби над стріхою літали.

Так літали над хутором думки Босаковського. Бідненько жилося тут йому, але по-

людськи, по-християнськи. Ні одної сварки, ні одного поганого слова не чув тут. У городі, в

соймі всіляко бувало, а тут дві добрі душі на нього ждали. І потішили й розважили, як коли

треба було. Звичайні собі люди, навіть не шляхтичі, а такі добрі.

Зняв шапку й зітхнув.

— їдьмо! — і торкнув острогами коня.