З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— На верху?

— А так. Тямлю, як ми Гощу брали.

— Яку Гощу?

— Кисілеву, яку ж би? Ніяково було, бо Кисілі з Босаковським свояки.

— Дев’ята вода по Кисілю.

— Не твоє діло. Кисіль мені «мошер кузен» казав. Розумієш? Отож узяли ми тую Гощу —

відступаємо. Я конем їду, а за мною, десь там далеко, моя повозка торохтить: з білизною,

одягами, постіллю, бо я змалку до деяких вигід привик був. Під вечір стаємо на нічліг у

якомусь дворі. Підходжу я до своєї повозки, а там з-під буди, як дві ластівки з-під стріхи, дві

панянки до мене: «Валєнтий, Валюсь, мій ти, мій!» І скачуть, і обіймають. Дві панянки з

фравцімеру Кисілихи, що здавна до мене афект чули, але пані своєї боялися, тепер тому

афектові фольгу дали. І було ж мені з ними, було! І охи, і шльохи, і що лиш на світі в тій

матерії є, — бо таки дуже мене любили... Ет! — і рукою махнув. — Було колись.

Шинкарка мід до чарок наливала.

Телеп Босаковського за руку вхопив: «Валєнтий!» Сповни волю покійного батька й

оженися з Оленою. Баба, як грім. А які вина й меди у неї! Олено! А чи пішла би ти за нього?»

— За кого?

— За добре уродженого пана Босаковського.

— А невже ж є така жінка, що б за пана Босаковського не пішла? Та ви собі жартуєте з

мене, бо де такий пан хотів би бідну шинкарку брати, — відповіла, нібито засоромившись.