З-під Полтави до Бендер. Крутіж

в моїм фравцімері, як слон серед порцеляни хазяйнував.

— Як слон?

— А щоб ти знав. Панна Евеліна руку на себе зняла. Мальвіну котрийсь із кривоносівців

на коня посадив і почвалав, а Юстина, моя божеська Юстина... — і не докінчив, лише зітхнув

і грізно завернув очима.

— Про вино, вашець, кінчай. Про масляча! — приставали до нього.

— Був це такий масляч, що коли я один боклажок послав королеві Володиславові, то він,

випивши, сказав: Спасибі тобі, пане Босаковський! Тим вином ти мені гореч моєї жизні

зсолодив.

—

А кому ж це таке добре вино попало? — спитали Босаковського.

— Батько мій цілу діброву спалив на поташ і поташ цей у Данцігу на вино проміняв. Це

для тебе на весілля, Валєнтий, казав.

— А ти й донині не оженився, Вальку, бач, який то ти! Батьківської волі не сповнив.

— Не раз хотів я, та Гіменей Белльоні не пара. І чи раз я до аналоя зібрався, а пішов на

війну. Не моя вина, що такого лицарського духа маю, і хоч я жінок люблю, а шаблі за

найкращу з них не проміняв би.

— Відомо, відомо. Про тебе вже, мабуть, і пісень співають.

Босаковський вдоволено по коршмі розглядався. «В аморах,—

казав,— як і на війні, усяко буває. Але здебільшого то я був горою».