З-під Полтави до Бендер. Крутіж

смороду часнику й запаху кави, це культурну людину до млости довести може, рівно як

московський квас і той їх якийсь окремий кацапський дух... О, пардон»... і щез під водою, на те,

щоб кілька сяжнів дальше виринути й ще раз, і ще. Хитрий швед. Побачив людей, що проходили

мимо, а як пройшли, струснув гобою «Wie ein Ьє9088ЄПЄГ Pudel!»[16]і далі балакав: «Гарна вода, а тепленька яка! Не скупаються Eurer Gnaden?»

Войнаровський купався в смертельному поті. Його кров, не вода заливала. Кривавилося

серце на саму згадку, що гетьмана могли б видати цареві, а з ним і їх. Почував себе, як на

вулкані.

«Муфтій - дурне, - почав до шведа, який стояв перед ним із заложеними руками, наче

статуя з бронзи. Муфтій - пусте, але що падишах сказав?»

«Падишах на жадання царя, щоб не давав приюту гетьманові Мазепі і його зрадливим

людям, буцімто обрушився на Толстого і відповів, що це вже його діло, кого він має гостити в

своїй державі, а кого ні. Але цар, мабуть, не знає, а коли знає, так, може, забув, що пророк, хай

його ім'я буде прославлене повіки, що пророк виразно забороняє видавати тих, які, гонені

судьбою, шукають приюту в його ісповідників. А що падишах вважає себе одним із найвірніших і

найпослушніших ісповідників пророка, так тоді тут і бесіди про те бути не може, щоб він видав

гетьмана Мазепу».

«Ви певні, що падишах, так, а не інакше відповів царському послові?»

«Певний бути не можу, бо що нині певного на світі, але з такою реляцією посол від

падишаха до його милости нашого короля прийшов. Ще й буцімто переказав сераскірові, щоб він

його милість пана гетьмана з приналежними почестями гостив».