З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Ах, сумна радість, Андрію. Сумна...»

37.

Спішилися. Ганна їхала повозкою, Войнаровський зі своїми людьми кіньми

скакав.

В таборі милу несподіванку застали. Мручко, засукавши по лікті рукави, помагав

бендерським купцям розбивати й прикріплювати до вбитих у землю кілків блідо-голубий,

золотом вишиваний намет.

«Обведемо його рівчаком, щоб вода спливала, почепимо хоругов, ще більшу, як у шведів,

щоб і сераскір у Бендерах бачив, дерев насадимо кругом і квіток, побачите, яка тут «резиденція

буде».

Очі йому з радости світилися; вдача українського хазяїна, що ти вдієш?

Гетьман з вдячним серцем прийняв дарунок від своїх вірних людей. Йому буцімто

покращало. Зліз зі свого воза і проходжувався, оглядаючи намет та розмовляючи з козаками.

Питалися, коли вертатимуться, - це було повсякчасне питання, мало що не при кожній

стрічі.

«А невже вам у турків погано?»

«Що погано, то ні, а все-таки дома куди краще. Заскучали ми за Україною, ах, як

заскучали!»

«А вона за вами, дітки. Та підождіть, дасть Бог повернемось. Не вікувати нам у Бендерах. А

що скучаєте за Україною, так це й гарно. Може, її більше полюбите, вернувшись».