З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Незабудьки, незабудьки!»

«Де?»

«Отам, праворуч, далеко. Бачите? Багато їх, багато, цілий лан, довгий, довгий,

широчезний.»

Король глянув і посиніло йому в очах. Буцім дійсно безконечний лан незабудьок розцвівся.

То було море. Не чорне, а блакитне море, таке, як те небо над ним, без одніської хмаринки.

Голубі очі короля побігли туди.

І побачили те, що було перед десятьма роками, коли то молоденький король стояв над

берегом Сунду, і числив свої кораблі. Багато їх було, багато, сміливих, гордих, до дороги і до

бою готових. Злегка похитувалися на хвилях, як їздці на бистрих конях, хоругви лопотіли, сонце

вилискувалося на дулах гармат. Скреготали ланци, ніби велетенських звірюк спускали з

припону. Вождь дав наказ піднімати якор.

Так гарно було, що король забув про свою достойність і, як дитина, став плескати в долоні.

Було це перед десятьма роками.

«Поспішай!» - гукнув король на візника і почав обтулюватися плащем, буцім йому

зробилося зимно.

31.

Під вечір зустріли чумацьку валку. І не одну, а кілька, що зібралися докупи, бо гуртом у

теперішніх неспокійних часах їхати безпечніше. Було їх разом возів мало що не двісті.

Здебільшого звичайні, тільки великі і ковані кріпко, але попадалися й старі чумацькі мажі і нові,