В Країні Сонячних Зайчиків

- Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!

- Ех! Не вмiю я сказати! Ех! - з досади махнув рукою дядько Микола.Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би...

- Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.

"Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його..." - мелькнуло в мене.

Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.

Ще мить i...

Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.

I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.

Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.

- О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! - сказав дядько Микола.

Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.

- Ходiмте, дядьку, ходiмте! - потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!

Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.

Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.

Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.

- Та не розстроюйтесь, дядьку,- сказав Хихиня.- Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!

- Яку картоплю?- здивовано звiв брови дядько Микола.

- От побачите! Ходiмте! - I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.

Ми полинули слiдом.

Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.