В Країні Сонячних Зайчиків

- Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...- Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.

Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:

- Перед смертю? Що? Що з ним сталося?

- Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...

Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.

- А ти хто такий? - примружився вiн на мене.- Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?

- Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви

йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе

буде через багато рокiв...

У цю мить зашарудiли кущi - надбiгав Хихиня.

Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!

В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.

...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".

- Ну, от... Одну справу зроблено,- кивнув Чак.

- А де Єлисей Петрович? - озирнувсь я.

- Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.

I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.

Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.

Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!

Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день - i зустрiвся б...