В Країні Сонячних Зайчиків

Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.

I менi вiн мiг щось подарувати - сопiлку, свищика абощо.

Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!

А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!

...Того вечора я довго не мiг заснути.

Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.

Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.

Скiльки благородних подвигiв я звершив!

Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!

Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!

Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.

Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва...

Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.

Я вiдчував себе винним перед нею.

Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.

У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi...

"Один дурний кине сокиру в воду - десять розумних не знайдуть",- нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.

I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".

Далi я вже не пам'ятав нiчого. Я заснув.

РОЗДIЛ XIII