В Країні Сонячних Зайчиків

Я описав як мiг.

- Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.

Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.

- Часовiзор! - сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд.- На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.

- Будь ласка, я нiчого,- почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?

- Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять... серпень...- Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: - Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... рокiв тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Вiн!

- А... Шевченко там е? - з надiєю спитав я.

- Нi... Щось не бачу поки що...

- Ех! - зiтхнув я.

Єлисей Петрович розвiв руками - що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.

- Ну, а тепер давайте! - вiн кивнув Чаковi.- Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!

Бомм!

...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром "Кадр" теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.

- Ну, ходiмо. Тут недалеко,- сказав Єлисей Петрович. . I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.

Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.

На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.

А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.

- Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! - вигукував дядько Микола.- Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?

- Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!

- Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.