В Країні Сонячних Зайчиків

- Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?

- От-от,- кивнув Чак.

I тут несподiвано для самого себе я сказав:

- А може, спершу...

- Що? - схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.

- Ну, може...- я подивився на Чака,- може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?

- А-а...- Чак усмiхнувся.- Ну, що ж... Молодець, що не забув,- i, звертаючись до лiсовика, сказав: -Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.

- А-а, ясно,- розумiюче кивнув лiсовик.- Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже... Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.

- Вiрно,- сказав Чак.

I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).

Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру "Кадр" вийшли.

Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.

У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець - дивиться на стелю й смiється.

Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.

- От! -сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.

Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.

Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.

- Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? - спитав Єлисей Петрович.

Чак кивнув менi - кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.

- Ясно! - хитнув головою Єлисей Петрович.- Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.