Чудеса в Гарбузянах

Настрій у мене одразу став, як отоді, коли ми вчора копали.

І сама собою пісня заспівалася:

Піть-піть-піть!..

Тьох-тьох-тьох!

Ай-я-я! Ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав!..

Співаю й чую, наче не один я співаю, а з вами усіма. І голос Тайфун Марусі виводить.

І так мбні гарно!.. Однак помічаю я незбагненну, здава-^ лося б, річ. Копаю я підлогу, а яма робиться у стіні.

Та це мене чогось не дивує. Наче так і треба. Захопивсь я, заступом розмахався, аж поки не зупинив мене кіт Лав-рентій:

«Досить! Уже пролізеш. Треба тікати».

Визирнув я крізь дірку у стіні. Ох же й високо!

«Ой,— кажу.— Як же я звідси злізу? Гепнусь — мокрого місця не лишиться».

Кіт Лаврентій усміхнувся:

«Не бійся! Я тобі свої крила дам».

«А ти?»

«А я так стрибну. Ми, коти, висоти не боїмося».

Сказав, скочив мені на плечі, лапкою дряпонув ліву лопатку, праву — і вже в мене за спиною крила.

Замахав я ними і злетів у небо. І так мені легко, так мені радісно й весело, що й передати вам не можу. Літаю, перевертаюсь у повітрі, мов той голуб. Дивлюсь, а поряд ви літаєте. І підлітаєш до мене ти, Журавель, і кажеш:

«Ех, Марусик, Марусик! Не чекали ми від тебе такого».

Я хочу виправдатись, хочу щось сказати, але тут підлітаєш до мене ти, Цигане, і як уріжеш мене по зашийку...