Чудеса в Гарбузянах

«Заслужив, ще й як!»— повторила цариця.

«Ти ж такий гарний хлопчик».

«Такий добрий, розумний».

«А що,— думаю,— правильно! Я такий!» Хто ж про себе інакше подумає?

Раптом відчуваю, що мені у грудях пече і хукнути хочеться.

Тримавсь я, тримавсь, тоді не втерпів — хукнув. А з рота полум'я як жухне — жжух!..

Ой леле! Що ж це таке? Може, то від цієї цукерки з лікером?

«Ой,— думаю,— як незручно!.. Цар і цариця розгніватися можуть».

І пучками рота затуляю. А вони наче й зраділи навіть.

«Хукай, синку! Хукай, любий!»

«Вогонь з рота — це здоров'я».

«А й справді,— думаю,— чого це я? Вірно! Вогонь з рота — це здоров'я».

І знов хукнув. І знову з рота, наче з паяльної лампи, на півметра полум'я.

«Ах ти ж наш синочок!»

«Ах ти ж наш дорогенький!»— милуються на мене, руками сплескують.

«От тільки на тобі вогнегасник. А то ж усі речі цінні попалиш. Жаль буде.— І цар Добрило припасував мені за плечем вогнегасника.— А тепер ми тебе з твоїми старшими братами й сестричкою познайомимо».

Дивлюсь — спускаються по ескалатору троє: тітка і двоє дядьків. Тітка страшнюча — з довгим, аж до підборіддя, носом, з рота два кривих зуби стирчать. Один дядько з червоним носом, зеленими очима, за плечем вогнегасник. Другий — огрядний, з черевцем і з довгими кістлявими руками. А на руках пазуристі гачкуваті пальці.

Спустилися всі троє і — до царя й цариці. Обніматися.

«Здрастуйте, татусю!»

«Здрастуйте, мамусю!»