Чудеса в Гарбузянах

люсь — чорний ворон. Клюнув дзьобом у золоті грати і обернувся на чорного кота.

Та це ж Лаврентій!

«Слухай!— каже мені Лаврентій.— Тікай звідси швидше, бо пропадеш».

Сказав він це, і тільки тут страх мене охопив. Та що ж це робиться? Та що ж це діється? Це ж я у Змія Горинича обертаюся. Змієням Горюсиком уже став. От яка то чарівна вража сила царя Добрила та цариці Злагоди! То вони навмисне задарюють, щоб розбестити, щоб відучити трудитися...

А як же Тайфун Маруся? Хто ж її врятує? Сьогодні Кощій на ній ожениться й квит! Пропаде прекрасна дівчина, яку все наше село Гарбузяни так ніжно любить.

«Лаврентію! Голубе! Що робити? Треба ж рятувати Тайфун Марусю, а я, бач...»

Кіт Лаврентій лапою за вухом почухав і каже:

«Для того щоб когось рятувати, спершу треба самому врятуватися. Як мінімум!»

Ну ж розумний кіт!

«Лаврушо,—• кажу,— то як же ж бути?»

Лаврентій знову за вухом почухав і каже:

«Бери оно заступ, копай».

Дивлюсь, стоїть попід стіною заступ, звичайний, залізний, з дерев'яним держаком.

Звідки він тут узявся?

Беру я заступ.

«Де копати?»

Кіт Лаврентій лапою на золоту підлогу показує:

«Тут».

Копнув я. Дивна річ — заступ, як у землю, в підлогу вгруз.

Почав копати. Чудеса! Кольором золото, а на дотик земля. І пахне землею. І так гарно копається.