Розділ «Юрій Герасименко День народження»

Старовинна зброя рабів-повстанців… Запресовані в прозорий пластик оригінали прокламацій… Мікродубль славетного крейсера «Аврора»… Стрічки мікрогола про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу… Стереопортрет Юрія Гагаріна…

Ніколи раніше Михайло Северин не цікавився гуманітарними науками — Рахівник, та й годі. Зараз міг би зацікавитись. Але вже бракує часу. Рішення прийнято, його треба виконувати. Одне перешкоджає: день його народження тільки завтра. А точніше, через двадцять дві години. Треба вволити останню волю Регіни. «Подарунок на день народження»! Мила, мила дівчино…

Він лежав горілиць на канапці в каюті Регіни і зрідка позирав на годинник. Лише одна думка обпікала йому мозок: як це сталося, що з усіх членів екіпажу зостався не наймолодший і не найздоровіший Михайло Северин? Якесь вірусне захворювання? Виключено. Смертоносне опромінювання? Виключено, бо один з усіх навіть не занедужав. Отже, провина справді лягає на якісь вади в системах життєзабезпечення гідростатичних ванн, і про це треба написати в останньому рапорті.

На табло годинника вискочило чотири нулі. Отже, з днем народження, Михайле Гнатовичу!

Він повагом підійшов до заповітної скриньки, підняв її кришку. Якийсь апарат, а поверх нього — згорнений вчетверо аркушик паперу. Звичайно ж, лист від Регіни.

«Друже мій!

Аж тепер я прощаюся з тобою назавжди. Я знаю: ти лишишся один-однісінький, бо і Валентій незабаром помре. Справа в тому, що ми всі — не знаю, як і де — потрапили в дуже потужну зону негативного «поля Мро», але опромінилися кожен по-своєму: ті 27, які померли зразу, отримали надкритичну дозу, я — трішки меншу, ще меншу — Валентій, а твій індивідуальний дозиметр не вийшов за межі норми. Чому так — не знаю, але…»

Михайло розгублено поглянув на браслет-індикатор. Так, сумарна доза опромінення «полем Мро» не перевищує норми. Але чому? Чому? Від цього поля захисту немає, воно пронизує всю Землю, не затримуючись, отже, і панцирна оболонка зорельота для нього — ніщо. Його можна тільки обминути, виявивши заздалегідь, або ж нейтралізувати полем протилежного знака. В даному разі про нейтралізацію навіть говорити не варто. А якщо так, то чому ж з усіх членів екіпажу тільки…

Михайло ляснув себе по лобі. Він згадав, як у гарячковій підготовці до форсованого польоту вони переналагоджували «Мро-активатор» на автоматичний режим. Від необережного руху Регіни ввімкнувся генератор. Усіх трьох пронизало потужне позитивне «поле Мро». Він тоді вчасно похопився, вимкнув генератор, і друзі нічого не помітили. А сам подумав з полегкістю: «Яке щастя, що позитивне „поле Мро“ — не шкідливе. На собі пересвідчився!»

«На собі пересвідчився!» Так ось у чому річ! Так самісінько, як і радіоактивне випромінювання, «поле Мро» накопичується в клітинах живого організму. Навіть одне позитивне опромінювання відтягло загибель Валентія і Регіни на два тижні. А Михайло Северин опромінювався багаторазово, тому й лишився живий!

Він помчав до кают-компанії, а звідти — до рубки управління. Перевірив дані на обох табло «Мро-активатора». Все гаразд. Але ж це — в даному місці і в дану мить; прилади показують інтенсивність поля зараз. І тільки індивідуальні дозиметри визначають загальну суму опромінення.

Михайло нетерпляче переглянув записану автоматом стрічку градієнта «поля Мро». Ось воно! Наприкінці сьомого місяця польоту на форсованому режимі «Земля-12» потрапила в зону підвищеної потужності поля негативного знака. Її можна було б обминути, автомат-реєстратор протягом кількох днів подавав тривожні сигнали. Проте Дід на них не зважив, бо не був запрограмований на це. А не запрограмував його Северин через те, що ненадійна була апаратура і розвивала вона дуже малу потужність.

Він довго стояв, приголомшений. Сама того не знаючи, Регіна у своєму останньому листі підштовхнула його до відкриття, якому не скласти ціни: коли б заздалегідь опромінили весь екіпаж, не загинув би ніхто. Але ж — пізно. Пізно!

«…Друже мій! Я знаю, як важко буде тобі одному, проте благаю: не втрачай надії, працюй і борись до останнього подиху! Це — мій заповіт. А ще заповідаю тобі пісню — ту сувору й урочисту пісню, яка в найтяжчі хвилини підтримувала кілька поколінь моїх пращурів. Ти прослухаєш її на старовинному стереографі з оцієї скриньки. Він належав моєму прадідові, людині надзвичайної долі. Паралізований у юнацькому віці, він, як письменник-герой XX століття Островський, не скорився хворобі, працював усе своє довге життя напружено й плідно. Так, йому часом було дуже сутужно, і тоді йому допомагала ця пісня. Перед смертю він заповів її мені. Тепер вона буде твоєю. Живи і борись!

Регіна»

Михайло обережно видобув із скриньки незграбний апарат. Так, це стереограф, примітивна, первісна модель мікрогола. Йому не менше сотні літ. То ж чи хоч працює він?

Так, працює: щойно Михайло натис на кнопку, вмить виник і заяснів «куб простору», почав поглинати все довколишнє…

На тривожному тлі пожежі проступила зловісна постать. Вусатий червонопикий мордань у чудернацькій шапці з емблемою двоголового орла стривожено прислухається до звуків наростаючої пісні, до лунких кроків… Висмикнув револьвер з кобури… Схопився за сюрчок…

Розпливлася ця пика, а натомість постала інша — теж випещена, пухкощока, та вже з куцими вусиками, і на кашкеті — одноголовий орел. І цей прислухається до мелодії, яка лине дедалі голосніше. І цей хапається за пістолет і сюрчок.

Ще пика… Ще… І ще… Вони всі — різні з виду, але всі вдягнені в мундири, всі мають тупі, жорстокі олов’яні очі, всі хапаються за зброю та за поліцейські сюрчки…