Розділ «Юрій Герасименко День народження»

Скільки він отак просидів — годину? Добу? Невідомо. Випало з пам’яті.

Валентій помер того ж дня. Той самий параліч серця. Тільки долоні в нього були рожеві — їх вкривав товстий шар полімерного клею, який чудово імітує поверхню шкіри людини.

І попливли дні за днями — одноманітні, сірі й важкі, як отой безупинний свинцевий дощ. Михайло їх не лічив — навіщо? Він працював до знемоги, щоб не лишалося жодної хвилини на тоскні роздуми про майбутнє. Смерть його не лякала, куди страшнішою за неї була самотність…

Спочатку він ще поглядав коли-не-коли на свої долоні, сподіваючись помітити зловісні блакитні плями, а потім зрозумів, що нічого з ним не станеться. Химерний вибрик долі: з усього екіпажу незбагненним чином лишився жити один — Михайло Северин.

Кільканадцять діб він морочився з лазерами та гразерами, намагаючись відремонтувати передавачі. Сяк-так відновив аварійну станцію, проте її слабенькі сигнали навряд чи міг би хтось сприйняти. Ще якийсь час мудрував з генераторами гравітаційного захисту, сподіваючись підвищити їхню потужність. Коли б це вдалося зробити, антиполе вирвало б «Землю-12» з гравітаційних лещат розжареної планети, і корабель зринув би у космос, як спливає повітряна бульбашка на поверхні рідини. На Землі такі експерименти вже проводилися, але ж там і сила тяжіння менша, і можливості для перебудови генераторів більші. Михайлові ж не допомогли ніякі хитрування, досягти потрібної потужності не вдалося.

Він і досі лишався «рахівником», людиною з тверезим раціональним мисленням. Він зробив усе, що міг, аби вирватися з кораблем у безмежні космічні простори, де «Землю-12» рано чи пізно міг би виявити якийсь зореліт. Але тепер переконався: ніякої надії на порятунок немає. Отже — довічний полон на кораблі, ув’язненому в гравітаційному полі колапсара…

А проте він уперто не хотів здаватися. Кілька днів найнапруженішої праці — і Дід відремонтований. Михайло сподівався мати сякого-такого «співбесідника» та партнера у грі в шахи. Але пошкодження були такі, що Дід повністю втратив «машинний інтелект» і заледве керував системами життєзабезпечення та гравітаційного захисту.

Аж тепер Михайла огорнула сіра байдужість до всього. Він міг жити й боротися лише в ім’я великої мети. Зараз її не було. Існувати заради самого існування? Фінал — однаковий, то навіщо його відтягувати?

Він облишив обов’язковий комплекс гімнастичних вправ, перестав голитися, лягав спати одягнений. Його дисциплінований мозок досі ще корився йому, уникав спогадів про Регіну й Валентія.

Зате в уяві поставала рідна Земля з усіма відтінками її безмежно багатого, буйного життя. І дедалі частіше у вухах лунали вірші, до яких він завжди ставився байдуже і які все ж запам’яталися мимохіть. А ще — музика й пісні.

Вже переплуталися «день» і «ніч» — засинав Михайло там, де його знемагала втома. Йому почали снитися барвисті легкоплинні сни, які вмить забувалися. Але прокидався він здебільшого від звуків власного голосу.

А один сон геть-чисто вибив його з рівноваги. Примарилося: в оцій же кают-компанії сидять усі — живі й здорові, — одначе йдеться не про порятунок «Землі-11», а про долю Михайла Гнатовича Северина. Навігатор Румб, незвично метушливий і багатослівний, улесливо доводить, що перед Северином відкривається дуже приваблива, світла перспектива дожити до кінця своїх днів безтурботно й легко: досить проковтнути велику дозу церебрину — і враз поруйнуються найважливіші логічні центри кори головного мозку, — перетворишся на блаженного ідіота. А щасливі, тихі божевільні живуть довго-довго…

Це було так страшно, що Михайло скрикнув і прокинувся. Пригадалося: нещодавно, поранивши руку, він зайшов по біостимулятор до аптеки Валентія. Там у око впала шафка з написом: «Седативні препарати». І — застереження: «Вводяться тільки під контролем лікаря, мінімальними дозами».

Він тоді ще подумав: «А якщо лікаря — немає?» Взяв у руки пляшечку з таблетками церебрину і згадав захоплені лекції Валька про досягнення психіатричної фармакології. А виходить, підсвідомість уже почала свою підступну роботу, щоб зламати волю, змусити пожертвувати інтелектом заради фізіологічного існування. Їй можна буде опиратися ще довго, проте, кінець кінцем, вона переможе, бо одинокий, без друзів, без мети, має рано чи пізно збожеволіти.

Отже, зволікати немає смислу. Вийти з корабля, уперше й востаннє помилуватися неймовірним краєвидом цієї пекельної планети — і розстебнути скафандр. Небуття вилікує від усіх болісних роздумів, від усіх хвороб.

Михайло поголився, прийняв душ. Надів найкращий костюм. Прибрав у кают-компанії та в головній рубці. Може, через сотні років знайдуть цей зореліт, і на його борту має бути повний порядок.

Перевірив кріогенну апаратуру всіх анабіотичних ванн. У них — при температурі рідкого повітря зберігаються тіла двадцяти дев’яти членів екіпажу. То ж хай зберігаються: невідомо, як далеко сягне медицина майбутнього, і чи не стане воскресіння з мертвих елементарно простою процедурою.

Михайло обійшов повагом усі каюти. Посидів у кожній, подумки прощаючись з її колишнім мешканцем. І, нарешті, вперше за весь цей час наважився зазирнути до каюти Регіни.

Калейдоскопи, пучечки сухих трав, верстачок з «елементарно-слюсарним натюрмортом», скрипка на стіні. Та ще книжки на полицях і безліч скриньок усяких гатунків.

Вона була істориком за другим фахом, і всі оці скриньки, глясери, відеотеки й мікроголи містять у собі неоціненні матеріали розвитку революційного руху на Землі. Звичайно, переважна більшість реліквій — дублі, а то й мікродублі, але є серед них по-справжньому рідкісні речі, знайдені нею особисто під час історико-археологічних експедицій.