Розділ «Погідна старість»

Ми їхали б до річок і озер. Я ловила б риби, потрібні мені для прохарчування, а ти оглядав би нові околиці.

… ми були б незалежні — зовсім, ні від кого й ні від чого. Не так, як під час збірних прогулянок. Ми оглядали б те, що нам цікаве, а чого провідники не показують або показують тільки прихапцем з вікон автобусів чи залізничих вагонів. Ми зустріли б індіян — щоправда, не тих з пригодницьких оповідань, а теперішніх, тих, що пройшли криваву історію й доживають у заповідниках.

Які сміливі мрії, які безконечні дороги й безмежні простори! Як людина зважується мріяти про них, коли за спиною невідоме?

Поклала руки на керму, припала до них обличчям і скаржилась:

— Усьому кінець! Око в мене захворіло, і завтра його оперуватимуть. Тижні й місяці темноти: очі під пов’язкою. Але який непевний кінець: коли б хоч одно око вдалось урятувати!

— Чи розумієш мене ти, мій єдиний друже? Тільки тобі я скаржусь, бо в мене нема нікого близького й дорогого. Скільки разів я клала руки на твою керму, переді мною була мандрівка. До праці. Алеж і то добро, великий добуток моїх буднів. І оживали мрії й сподівання, що не здійсняться ніколи…

Закрила очі і поводила пальцями по кермі. Їй здавалось, що керма вогка — від Карусевих сліз, що скапували з керми й нависали на ній, мов на круглому обличчі. Такі невеличкі каплі з пластику.

Як то було

— Галло, пані Софіє! Прикро мені повідомити вас: хтось украв вашого Каруся.

Таку вістку подав мені пан Левко. У нього я залишала завжди Каруся, коли мені траплялася конечність обходитись без нього — у дорозі чи під час хвороби.

— Як сталося? Оксана поїхала ним до поблизького «супермаркету» на покупки і залишила на постій на площі. Вернувшись, уже його не застала. Все сталося впродовж якої пів години.

— Мабуть, забула, або не знала, як його замкнути. Мій замок вимагає подвійного маневру: натиснути на ґудзик і одночасно повернути ключем. Коли зробите тільки одне, дверей не замкнете.

— Я повідомив негайно поліцію та подав ваш телефон. Тому й дзвоню, бо вони певно допитуватимуть вас. Не можу вам сказати, як мені прикро!

Я заспокоювала пана Левка. Карусь — не така ласа штука, щоб його привласнив хтось собі. Певно хлопчиська взяли, щоб повозитись, а як не стане бензини, покинуть десь при дорозі. Дістанемо його швидко назад. Але, якби й не дістали, забезпечення дасть нам новий віз.

Я люблю Каруся. Але він трохи підтоптаний. Думка про новий, молодий і гордовитий віз майнула, наче мрія. Алеж Карусь! Мій Карусь…

Я лежала на шпитальному ліжку й роздумувала. Я бачила в уяві Каруся, як якісь смаркачі женуться ним поза дозволену швидкість, як завозять в якесь безлюддя, ограбовують з батерії, радіятора та інших складових частин його тіла і залишають його десь на поталу долі.

Так я й здрімалася.

Зі сну розбудила мене доглядачка.

— Пані, внизу є полісмен і хоче з вами говорити.

Була ніч, принаймні тут, у лікарні. Бо одинадцяту перед північчю ніхто не назве днем.