Розділ «Погідна старість»

Місто родиться. Ліг повалом цілий квартал. Заїхали машини й вантажники, набрали трухлявих дощок і залишки хат та й повезли кудись. Певно спалять десь на смітниках за містом, а, може, викинуть в озеро. Ще он тут, з лівого боку убитого кварталу, докінчують розбирати старі буди. Ще посередині їздять туди й назад великі лемеші і загладжують ями та вирви. А вже там, на правому боці, родиться місто.

— Знаєш, Карусю, — кажу до свого приятеля, — станьмо тут трохи й погляньмо, як це робиться.

Тому, що ніде немає ніяких знаків і заборон, стаємо край поля і приглядаємось.

Он тут скраю екскаватори вирили велику прямокутну яму. Таку ж саму риють тепер в сусідстві, а тут, у дно ями, повбивано сталеві прути. Багато їх і густо. Робітники наливають туди цементу, вкладають сталеві траверси й штаби. Заклавши підвалини й пивниці, стануть в’язати прути й будувати поверхи.

Двигуни працюють. У будці сидить чоловік і наставляє довгий дзьоб двигуна. Повертається поволі, поважно, натискає ґудзика чи крутить корбою, дзьоб опадає, обережно підсувається до цементової рури і спинюється.

— То так, Карусю, — кажу я, — як з тобою. Думав би хто, що він має свій розум і знає, коли спинитись і що взяти в свій дзьоб. А тим часом це тільки машина і все, що робить — людська видумка, бо людина цим усім орудує.

Робітники обкручують цементову руру грубим ланцюгом, і зараз же двигун підтягає її вгору. Велика рура повисає в повітрі й коливається звільна. Дзьоб двигуна знижується й обережно кладе руру на землю. Робітник тільки напрямляє її довгим гаком. Тримає його в руках у грубих рукавицях. Ланцюг віддаляється, повисає в повітрі і знову мандрує, як досі. Інший двигун таким самим способом подає довгі залізні платви, жмути прутів, касети з дерева. Машина-мішалка на місці робить цемент і наливає його у призначені форми.

Так родиться будинок.

Жовто-червоний пил, горбки викопаної глини. Вона пам’ятає індіянські кочовиська, коли з неї випалювали посуд. Тепер вона непотрібна навіть для цього. Тож машини черпають її, накидають на вантажні плятформи, і ті відвозять її кудись. Ні, то не археологічні розкопки, то не копальні. То родиться місто.

— Через два дні знову туди їхатимемо до твого доктора — того чорного з білими зубами. Але тепер розуміємо, чому тут такий безлад і замішання: цілу цю дільницю розвалять, і на її місці постане нова. Може й фабрика, що в ній робитимуть таких хлопців, як ти.

Наша дорога веде повз фабрику Шевролет. Переїжджаємо впоперек рейок. По них поволі маневрує потяг, спиняється, вертається, снує туди й назад. На нього певно вантажитимуть готові авта. А, може, привіз сировину. Ліворуч великий плоский фабричний корпус. Роздається приглушений гармидер машин, стукіт молотів, шум коліс і трансмісій.

— Добре, що це все вже за тобою, — говорю до Каруся. — Так родитися — ніяка приємність. Може то навіть і болить, коли так ріжуть на куски, б’ють молотами…

Шкода, що Карусь не може розказати, як це було. Але, може йому так, як і нам: найкраще забути біду. Тож Карусь забуває, і ми їдемо далі.

Праворуч брама. Над нею напис: «Бюро праці». Перед бюром тепер немає нікого. Але, бува, не один входить туди з журбою й непевністю, чи приймуть його на працю. Поруч два робітники вирівнюють травник, обтинають його краї таким коліщатком на жердині.

— Люди завжди знайдуть собі якусь роботу.

Мені здається, що Карусь стриже своїм підірваним вухом і дивиться на мене косо та з насмішкою. Може оте пошкодження надає йому такого насмішливого вигляду, бо навіть сторонні люди підсміхаються.

Два дні Карусь стояв перед домом і не їхав нікуди. Потім поїхав до чорного доктора, а як вернувся, був наче здоровий. Охоронне крило йому напростували, зварили, відмалювали, і ніхто не подумав би, що воно було так ганебно пошматоване. І болотник цілий, навіть не було пізнати, що був повигинаний. Але… замість нового, хитрий майстер дав старого, обскубаного й общипаного. Та я нічого не казала. Пропало! Добре й так! Інші хотіли куди більше грошей, а що були б зробили і дали, знали б тільки вони і, може, трохи Карусь. Але він не скаржиться тепер і не скаржився б, якби при направі нас ще більше обманули. Для нього найважніше діло їхати. Тож їдемо!

Славетні механіки

Панство Мушкевичі скінчили обідати. Ми обидві з панею Любою прибрали із столу, помили посуд і стали швидко одягатися. Ми вирішили, що зараз після обіду підемо до театру. Там грали гарну п’єсу «Звук музики», і нам було цікаво побачити тих німецьких діточок, так добре вихованих, їхню виховницю, послухати отого славетного «До-ре-мі» та інших пісень.

Пан Авксентій підганяв до поспіху.