Розділ «Погідна старість»

На смітнику

Такі й подібні пригоди траплялись Карусеві. Згодом його вже ніхто не хотів направити.

Вам потрібна якась мала, незначна частина, а вони всі вигукують: «Він старий, він ні до чого!» Навіть не оглянуть його як слід, кинуть тільки оком на його метрику і кажуть: «Навіщо він вам здався? Ви собі купіть новий віз. Чи користь вам витрачати гроші на цього покидька? Шкода кожного цента!» Так і назвали його і то по-англійськи: джонк.

Але пан Орест порадив мені шукати цієї складової частини на смітнику, тобто на цвинтарі авт. Там можна знайти кожну складову частину до авта, відмонтувати її від старого воза й використати з малим коштом.

Ми поїхали туди.

Бурі довгі вулиці, що вибігають у далечінь, забудовані малими, чорними від старости дімками й майстернями. Це не ті великі, а малі майстерні, де роблять складові частини до авт, різне приладдя та зразки для нього — тут називають їх «тул енд дай мейкерс». Така собі непочесна будка-«фабрика», хоч у ній працює четверо чи п’ятеро людей. І дивно, навіщо вони і для кого, коли зараз же поруч великі фабрики Даджа, Крайслера і всякі там інші! Невже вони не можуть випродукувати отих частин?

Позаду одної такої фабрички видніли тулуби старих авт. Огрядний чоловічок обслуговував покупців, бо в своєму приміщенні він продавав теж і нові частини. Довідавшись, чого нам треба, післав робітника шукати цієї частини.

Ми ждали. Але це тривало досить довго. Я вийшла на подвір’я. Заболочене, позначене коліями від коліс, воно було таке ж безнадійно буре, як усе тут. Скелети возів лежали навпереміш, похожі на мертві гниючі тіла невідомих і несамовитих тварин, що колись перед віками жили на землі. Невблаганний зуб часу гриз і ламав їх, дощі поливали і так приспішували їх розклад та повернення у небуття.

На стежці між рядками трупів вештались люди. Самі чорні, бурі одяги, руки в брудних рукавицях, у них долото чи кліщі. Працювали біля покидьків. Відкручували й відмонтовували частини та складали на купу. Під’їздив двигун, набирав у свою пащу оберемок цього заліззя і скидав його в один куток. Довгі жердки, повикручувані бляхи, штудерно вироблені прикраси, ліхтарі без скла лягали там одне на одного. З-під іржі й сажі ще виблискував хром, з-під шару куряви сяяв подекуди нікель. Сіре шершаве залізо надавало всьому своєрідного кольору смерти. Він безнадійно сіро-буро-зеленуватий — такий, як у трупів.

Під’їздила невеличка машина і збризкувала старого воза бензиною. Зараз же він загорявся й палахкотів, як остання жертва. Вогонь пожирав м’які частини, пригожі до спалення. Разом з палахкотячими язиками полум’я і чорним димом вони злітали понад цвинтарище та обсновували його їдким чадом і відразливим смородом крематорії неживих предметів.

Оголені скелети лежали навпереміш. Завтра навантажать їх на вози й відвезуть туди, де їх спрасують в бурі пласти та відішлють до фабрик для повторної перерібки.

— Це вже перестарілий спосіб позбуватись старого заліза, — пояснював пан Орест. — При теперішніх винаходах, що поліпшують добування високоякісної сталі з руди, старе залізо непотрібне та й надто дороге.

— Добре, але що робитимуть із старими автами?

Мене огортав якийсь безнадійний сум.

— Частину їх закуповують відсталі країни. У них праця не така дорога, як тут, а сировину важко їм випродукувати. А так мають готову. Деякі авта ще в такому стані, що їх можна направити й випустити на дороги.

Липке болото чіплялось наших кальош, сіяла дрібна мжичка. Холодний вогкий вітер пронизував. Він приносив шум авт, що ще біжать дорогами. Швидко й вони ляжуть десь на такому смітнику…

— Я читала, що їх мелють і таку металеву рінь вживають до будови доріг, — я старалась все таки знайти якийсь спосіб «існування» для наших приятелів.

— Це теж уже не оплачується. Є багато кращих синтетичних матеріялів для будови доріг. Але, он що з ними роблять: вантажать на великі судна, везуть до моря чи океану і там кидають у глибінь. Але й тут є кошти транспорту й роботи.

«Яке коротке життя і яка трагічна смерть! — я думала. — І нас, людей, і всього, що служить нам».

— Але така смерть чи похорон ще найкращі. Десь там, на дні, їх заносить піском, на ньому поростають цілі праліси водоростей. Слимаки, краби, поліпи, коралі прикріплюють до їх стін свої домівки. Прозорі струмені води пропливають крізь них. Вони стають складовими частинами морського дна. Ніхто вже не міг би пізнати, що вони були колись автами.