Розділ «Погідна старість»

Вранці я пішла провідати свого друга. Крім того, треба нам було поїхати на пошту. Підійшла до Каруся й аж жахнулася! Зараз же поза дверима яма, мало не на пів охоронного крила — пошарпана, повигинана…

— Що, тебе, Карусю, вночі пси гризли? — скрикнула я. — Вижерли таку ямище, що людина могла б улізтися. Тільки ж береги її гостро пошарпані.

Карусь поглядав сумно. Тепер він уже не робив смішних гримас, не стриг вухом, ні не косив оком. Звичайно ж, його рана була дуже прикра й болюча, а вигляд гідний співчуття. Бо, що він винен, коли хтось, мабуть паркуючи, так погано побив його?

Ми їхали в наших справах, але на душі в нас було дуже погано. Люди поглядали на нас, дехто й свиснув.

— Але, знову ти невдаха, мушу тобі сказати! — докоряла я Карусеві. — Тільки виставиш носа за ріг, зараз же б’ють тебе, як дідову торбу. Десь інші авта і стоять, і їздять, і нічого їм не трапляється, а ти…

Щоправда, на вулицях, а тим більше на тій вузькій Клінґер, малощо не другий віз такий подряпаний і, як не тут, то там, висять у нього куски шкіри. Бо їх запарковують на вулиці, та ще й вузькій.

— Мали б ми ґараж — такого не сталось би. Ех, ті прокляті вузькі вулиці та й з двобічним рухом! Ти знаєш, у Сан Франціско — то таке місто над Пацифіком — багато домів наче б стояло на курячій ніжці. Під ними ґаражі. Просто чи теж криво з вулиці в’їздиш під свій дім. Авто має добре приміщення, і ніхто його не б’є. І не заваджає воно нікому. Бо й вулиці там круті та й вузькі.

Знаєш, коли дивитись на ці вулиці, аж страшно робиться! Здається, що авто саме котиться вниз і не слухає водія. А внизу — океан. Шумить-бушує великий сірий Пацифік. Здається, що авто покотиться та пірне в білопінні хвилі.

Коли зупинити воза, треба поставити його навкоси. Не вірю, щоб ніжна і навіть ручна гальма могла його вдержати на місці. Тягне його сила ґравітації, непереможна сила землі.

А на гору, то вони деруться, як туристи на Пайкс Пік. Тільки, що без наплечників. І знову, коли дивитися збоку, здається, що, зупинивши воза, водій не матиме можливости його вдержати і що він так і покотиться, наче м’яч. Я боялась би їздити по таких вулицях!

Нагадую собі прекрасне місто Сан Франціско і картини, що їх бачила під час мандрівки.

— Треба спинитися, конче треба! Навіть, якщо авто покотиться вниз. Бо такий вид!..

Он сім горбів, на них розкинене місто, наче старовинний Рим. Тонуть вони у вічній зелені садків, цвітуть цілий рік. На Різдво цвітуть у садках рожі й гвоздики — оті великі кучеряві, наче чупринка у хлопчика. І запашні. Кущі обсипані ягодами й овочами. Яскравочервоні ягоди звисають на них, наче намисто, помаранчові сяють ярким кольором і наче запрошують, щоб їх скуштувати. Отак пригорщами. На помаранчових і цитринових деревах та кущах дозрівають овочі й опадають на землю. Ними вона аж устелена. Великі коренасті горіхові дерева сиплють на вулиці горіхи. Ними харчуються білки. Бо все це не для їди, а для прикраси садків і вулиць.

Внизу океан і острови серед нього. Он скеля, де відпочивають тюлені. Їх ніхто не займає. Людина охороняє їх. Ах, людина! Он же пишний острів Алькатраз, наче самоцвіт на синій гладі затоки. Рожево-жовтою скелею виступає з океану. На ньому велика тюрма. Кажуть, що нікому не вдалося втекти звідтіля. Правда, був такий, що втік, та не вдалось йому переплисти затоки, що відділяє острів від суходолу. Так людина береже людину, а океан є її помічником і сторожить довкола скельного острова.

Обабіч затоку перестрибують мости. Вони наче мереживо на пишній сукні багатої пані. Міст Золоті Ворота — чудо сьогочасної техніки, він повис граційною стрічкою, підвішений на двох стовпах. Щойно, коли ви станете на ньому, бачите, на яких здоровенних каблях висить цей міст.

О! Чудові краєвиди має Сан Франціско!

— Ти питаєш, чому ж ми не там? Дорогий, чи можливо бути всюди там, де краса? Людина — осіла істота і десь же мусить мати куток, одну-дві сковороди, кілька горщиків, писальну машинку і такого Каруся, як ти. Ну і ліжко, щоб спати. Та ти не вживаєш його, бо спиш стоячи, коли не їдеш, то й не знаєш, що це таке.

Так я розказую Карусеві про світ і мандрівки. І не перший це раз. Може це його потішить, коли він такий бідний, побитий, обшарпаний. Хто знає, що діється поза нашим розумінням світу і предметів, а зокрема машин. В них же втілила людина свій розум, творчі думки, свої зусилля, радість осягу і гіркоту невдачі. Отже, багато з себе.

Ми вертаємось на нашу вуличку і паркуємо на звичному місці, — там, де росли колись берести, що їх зрубали. Тут безжально жарить Каруся сонце. Диво, що в ньому не закипить бензина або вода.

Але бідний Карусь не нарікає. Він згідливий, чемний і терпеливий. Його пошкодження направив Джов за один рахунок з попереднім пошкодженням. Я ніколи не думала, що таку нерівну яму можна залатати так гладко, що й сліду ніякого не залишиться. Отож, стоїть Карусь на своїй гарячій вулиці та й жде терпеливо на найближчу поїздку. Не думаю, щоб ждав на нове побиття…