Розділ «Погідна старість»

Назустріч ночі

Був ранок, і Карусь дрімав. Якби він був справді розумний, то міг би думати так:

— Мабуть, уже пізно. В мене в хаті доволі тепло, і крізь вікна падає ясне соняшне сяйво.

Він, може, навіть зробив би так, як роблять по світу люди, що не мають годинника: дивляться на сонце, приклавши руку до чола — так вони захищають очі — і по тому, як високо сонце стоїть, вгадують, навіть досить докладно, яка година.

— Якось, досі, моя пані не приходила. А нам уже давно час їхати до праці.

Він може, навіть, позіхнув би, протер очі кулаком, ну, і став оглядатись чи там умиватись. Але, як відомо, він був автом, і все це за нього робила або його пані або ті чоловіки, що миють авта. Йому не залишалось нічого іншого, тільки чекати.

Десь зараз після полудня появилась господиня. Крізь двері впала в ґараж широка смуга світла. В ній танцювали пилини, сполохані кроками людини. Вона обійшла авто кругом, погладила його в одному і другому місці та, нагнувшись, намагалась устромити ключа в замок. Але він якусь хвилину ковзався та не потрапляв у дірку.

— Досі це не було для мене важко. Я могла навпомацки знайти дірку, та тепер… А що буде далі? — запитала з тривогою.

Зайшла до середини та, сівши на своє звичайне місце, говорила:

— Такі великі мрії, таке коротке знайомство, а от, мабуть, кінець! Так мало ми мандрували, так мало бачили й пережили! А, які були мої сподівання, які пляни! Ще вдома ми мріяли про авто. Так часто, мандруючи пішки, ми уявляли собі, як приємно було б їхати автом, і які чудові прогулянки ми влаштовували б. От хоч би недалекі поїздки під кінець тижня десь у підльвівські села, до ставу в Янові чи в Городку. В авті було б усе. Не треба б носити тяжких наплечників, випханих купальними костюмами, ряднами, навіть рятунковим поясом. А там спиртівка, їдунки, ковбаса, овочі. І книжки: французький чи англійський самоучок. Без нього Дозьо не мандрував. Не тому, що в нас завелись французи чи англійці, а тому, що він вивчав ці мови. А «самоучками» були вони тому, що він купався, дрімав і вигрівався. Ми готовили свій похідний гуляш і мили посуд, стріляли з лука, збирали ягоди, і не було коли вчитись. Самоучок учився сам…

Ми мріяли про поїздку в гори, наші Карпати. Тоді авто спинювалось би під горою, і ми, зійшовши з верха, радісно вітали б його. Тоді так болять ноги, інколи ціле тіло! А ти собі їдеш далі, як пан. Ми бачили в уяві яр Дністра коло Заліщик і дальшу поїздку вниз до Валів Святої Трійці. Ми відкривали б історичні міста, оглянули розкопки біля Галича з рештками князівських палат. Поїхали б на прощу до Берестечка, де козацькі могили присипає пил забуття. Холм, Перемишль, Ярослав — княжі міста. Історія дрімає на їхніх вулицях, та прокидається й гомонить під кроками прохожих…

До Львова ми не мусіли б їхати. Ми жили там. Але прогулянка, хоч би на Високий Замок, вимагала окремого часу і сили в ногах. Те саме — на спортову площу «Сокола-Батька», яку врешті від нас загарбали поляки. То була нікчемність! Довгі роки наші люди збирали гроші, щоб її купити, а загарбники одним досягом руки забрали собі! Ми скреготали зубами в безсилій люті й обіцювали відплату.

— О, Карусю! Так багато було сподівань, такі чудові пляни! Війна зробила кінець їм усім! І так було мало нагоди мандрувати безжурно, як тут мандрують люди. Війни, недостатки, інфляції, боротьба за прожиток і за життя. Тепер з віддалі років оживають спогади навздогін часам, що пройшли безуспішно й не принесли сподіваного. На порожні карти наших днів падають слова поета:

О, Литво, краю мій! Ти на здоров’я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто загубив тебе.

Поклавши руки на керму, далі розказувала Карусеві:

— Ти знаєш, яке то було складне й важливе питання для мене — придбати тебе. Не через кошти, а через мій страх перед дорогами Нового Світу, перед їздою по них. Але мене примусила необхідність. Ти став моїм найближчим приятелем. Ти допомагав мені поборювати труднощі життя й задовольняти його щоденні вимоги. Ми не були багаті мандрівники. Ми були робітники.

Але так часто, їдучи вулицями міста, я розказувала тобі, куди поїдемо на відпустку. Ми мали спершу об’їхати весь Мічіґен, подібний до великої рукавиці, що лежить між Великими Озерами. Ми мали їхати уздовж синього озера Юрон. Ми мали мандрувати аж до протоки Мекіно — я заїхала там раз залізницею — і, переїхавши міст, їхати далі дорогами Горішнього Півострова. Нам хотілося ще раз бачити водоспади Такваменон, рідні сторони Гаявати. Нам кортіло їхати берегами Горішнього озера, поринати в лісові гущавини, де живуть олені й ведмеді. Ми мали вертатись західнім побережжям півострова, оглянути Голляндію, де навесні цвіте безліч тюльпанів, і купатись на чудових пляжах озера Мічіґен. Повз його чисті аквамаринові води ми мали їхати до Чікаґо — туди, де зустрічаються висотні будинки й просторі вулиці великого міста з величезним обширом вод озера Мічіґен. Там я жила на початках свого перебування в цій країні.

Ми мали мандрувати на Захід так, як роблять американці: з шатром і цілим вирядом для таборування. До національних парків, до гейзерів. Ми б зупинялись на постій біля підніж могутніх секвой, стрімких міцних кедрів.