У дверях появився стрункий ясноокий пан в уніформі. Присівши й розпитавши про основне, хто й що я, і як авто опинилось у моїх знайомих та чи мали вони дозвіл його вживати, він розказував:
— Ми, поліційна патруля, їхали по Індустріальній Дорозі. Усе було гаразд, водії їхали добре та придержувались приписів їзди. Те саме було і з ясно-бронзовим Шеві. Проте нам упало в очі, що його вів молодий хлопець, а з ним було ще четверо таких самих. Така компанія завжди нас насторожує. Ми, як звичайно, минули їх, щоб не звертати їхньої уваги, доїхали до найближчого перехрестя, а звідти повернулись та вирішили слідкувати за ними. Але їх уже не було на широкій автостраді, мов під землю запались. Ми знали, що в часі нашого маневрування вони могли покористуватись тільки двома виїздами: на Монро або на Інкстер. Догадуючись, що вони витратили трохи часу на нараду й вирішення, що зробити, і що страх перед поліційним автом все ж заставив їх залишити автостраду, ми вибрали другий з’їзд, на Інкстер. Тверда двонапрямна дорога пробігала спершу між полями, але ми ніде не побачили авта. Швидко дорога увійшла в ліс. Ми стали стежити бачніше, розглядаючись на боки. Мій товариш добув навіть далековида й пильно спостерігав ліс. Нарешті у видолинку між кущами й деревами мигнула бронзова цятка — наче сарна. Ми здержали авто й удвох стали пробиратись в тому напрямі. Мабуть, хлопчики побачили нас завчасу, бо кинулись урозтіч. Ми зловили двох, інші втекли. Ми й не здоганяли їх, бо, як є два, то знайдеться й решта.
— Чого ж вони з’їхали в ліс? — питала я офіцера. — Чи не краще їм було доїхати якнайшвидше до якого перехрестя та добиратись до недалекого містечка?
— Може краще, а може й ні. Ми все одно були б їх зловили. А як не ми, то котрась інша стійка чи патруля — їх ми в такому випадку повідомляємо по радіо. Але там, у лісі, вони застрягли на м’якій дорозі, що розмокла ще з весни. Якраз підняли важелем віз та збирались лопатою викопати його. Роботу довершили вже ми, а ваш віз і двох пташків привезли до себе. Коли видужаєте, зголосіться по свого Шеві до нас.
— Надіюсь, що він відпочине собі за той час і нічого подібного йому у вас не трапиться, — я засміялася.
Засміявся й поліціянт та й подався до виходу.
— Дякую вам, офіцере, за провідання мене в лікарні. Щоправда, пора на відвідини трохи пізня, — ми обидвоє засміялися, — але я нудьгую і ваше цікаве оповідання розважило мене. Крім того, я подивляю вашу справність: не минуло й три години, як вони вспіли вкрасти авто, а ви вже знайшли його.
— Дякую вам, пані, і бажаю спокійної ночі. А з тими хлопчаками, чи пак з їхніми батьками, ми поговоримо собі. Вони всі хлопці ледве п’ятнадцятилітні.
— Але не карайте їх дуже! Знаєте: хлопчиків кортіло проїхатись.
Уже в дверях, показуючи два разки зубів, сказав:
— Ол райт, пані, і добраніч!
* * *Я видужала, відібрала Каруся, але не заглянула до багажника. Таж там і так не було нічого цінного. Тільки пізніше, коли в дорозі спустила шина, я помітила, що немає важеля…
Між нами обома
Я їхала додому після довгої відсутности. Три місяці мене не було між своїми і не була з Карусем. Тож знайшлось неодне, що варт сказати.
— Три місяці. Якби ти вмів говорити, я спитала б тебе, чи ти тужив за мною. Бо я тужила за тобою. Не раз я мріяла про далекі дороги, про небачені країни, про наші спільні мандрівки. І я турбувалась тобою. Я залишила тебе у приятелів, але у них ти не мав ґаражу. Стояв ти на в’їздовій доріжці, тебе пересували й переставляли, тобою керували чужі руки, чужі ноги.
Карусь закинув задом — ми в’їздили в поперечницю.
— Задом то ти вертиш, я це знаю. Так ти схожий на пса: він вертить задом, коли відповідає господареві не дбаючи, чи розуміє, що той сказав, чи ні. Тільки на знак своєї згоди й радости.
Але я маю враження, що ти не тужив за мною. Під час моєї неприсутности ти пережив невеличку авантюрку, ти псяча шкіро! Певно, тобі приємно було побрататись з хлопчиками і разом з ними гнатися по широких дорогах.
Тобі напевно кортіло подихати свіжим весняним повітрям там далеко, за містом. Ти привик їздити автострадою, що в’ється серед піль, поміж озерами, лісами й річками. Ти любив слухати казок про Старий Край і про моє тамошнє життя. Біг собі й помуркував. Тепер, на старі літа ти нагадав собі ці поїздки та й смикнув у ліс.
Карусь щось воркотить собі під носом. Може виправдується, а, може, вибріхується.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Карусь і ми» автора Парфанович С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Погідна старість“ на сторінці 11. Приємного читання.