Пан Орест засміявся.
— Ви вмієте снувати казки навіть про авта-покидьки. Чого доброго, може й мавкам скажете поселитись у таких домівках і мріяти про прекрасного моряка-потопельника, що може стати їхнім коханцем.
Оживали казки водяних безодень.
Але під ногами було буре болото. Вітер гудів і насвистував у повигинаних бляхах старих мертвяків…
Погідна старість
Карусь був хворий, і для нього не було рятунку. Спереду в нього витікала вода, і люди жартували собі: то старий пан, і в нього слабий міхур. Під автом завжди було мокро.
«Треба дати новий холодильник», — радили, але зараз же додавали: «Шкода коштів для такого старого авта!»
Витікала також олива. Під возом була завжди велика жирна калабаня. Треба дати новий картер. Але не оплатиться.
Одного дня під Карусем загуркотіло, і в нього обвисла задня кишка. Її називають «хвостовою», так наче б авто було твариною. Її, щоправда, можна було підмінити, але до чого прикріпити, коли цілий спід перержавів? Бідний Карусь майже все своє життя простояв надворі. Дощі поливали його рясно, сніги й морози залазили в найменші навіть щілини й прогризали їх. Сіль, що нею посипають дороги, роз’їдала його.
Карусь був бездомним, чужинцем, хоча й народився в цій країні. Але ми обидвоє не мали ґрунту під ногами, так часто і я не мала домівки. Правда, я врешті знаходила її й наймала. Там, де я жила, не було для нього приміщення, і він стояв на вулиці. Терпеливо чекав своєї черги: їхати-жити. Не бути спроможним рушитись — значить померти.
І той час прийшов.
— Карусю, — говорила я, прихилившись до його все ж гарного сяючого боку, — я мушу набути нове авто. Ти служив мені вірно і працював чесно. Ти відробив своє. Тепер тобі пора спочити.
Спочити? Але як? Там, на смітнику?! В найкращому випадку дати себе розшматувати, спалити й перейти всі муки виривання сталевих кусків, хромового окуття, металевих шруб і штаб. Ні, ні! Цього не буде!
Перед моїм домом з’явилася Синичка. Вона була значно менша від Каруся, блищала хромом та сяяла новим блакитним лаком. Її очі дивились кокетливо й визивно.
І тоді ми поїхали. Карусь шкутильгав за нами, гуркотів, тарахкотів, блював, попускав і мочився. З його кишки, що випадала, добувався неприємний сморід. Але Карусь дибав і котився, як міг.
То була його остання дорога.
У моїх приятелів був дімок над озером. Від нього простягалася хаща. Вона оточувала частину озера й лежала над ним тиха й незаймана. Навесні цвіли там між деревами білим квіттям кущі дерену, а восени хаща синіла й золотіла або мінилася білістю й фіолетом.
Карусь опинився на галявинці під деревами, обличчям до озера. Ми працювали біля нього: обсипали його землею. Підсипали її під колеса і працювали так довго, доки вони не зникнули під насипом. Так Карусь опинився на землі і став похожим на малий дімок. До дверей ми проклали по насипі східці.
Потім ми вийняли керму і закопали її біля дімка. Це на те, щоб нікого не скортіло забрати віз і пробувати ним їхати, а, може, ще якнебудь знущатися над ним. На місці керми появилась дошка, гарно вигладжена, широка. Над нею повисла бензинова лямпа. На поличці гарно складені олівці, пера й папір. Понад нею плоска коробка зі звірами, іграшками. Була там котяча оркестра. Великий вусатий котище держав у лапі батуту. Він був диригентом. Перед ним стояв малий жовтявий скрипаль і завзято тягнув смичком по скрипці, яку придержував білим підборіддям, його вусики химерно підкручені. Поруч невеличкий такий же жовтяво-білявий співак: у лапках зошит з нотами, рожевий ротик розкритий. Якби він був живий, напевно співав би на весь котячий голос. Посередині, трохи позаду сиділа біла прімадонна. Вона перехилила претенсійно голівку, склала лапки, прижмурила очка, і її довгі, наче у елегантної чепурухи, виплекані вії зарисовувались на білій мордочці. На шиї рожева стрічка, зав’язана в розкішну петличку. Прімадонна чекала своєї черги. Біля неї гралось маленьке сіре котеня. Воно не належало до оркестри. Але воно, як і інші звірі, прислухалось до котячого концерту. Між ними зеленяво-бурий носоріг крутив головою за найменшим подувом вітру чи струсом. Зелена черепашка вертіла тоді хвостиком, і червоний рак хитав клешнями. Тільки пишний лебідь з рожевої порцеляни плавав собі без води осторонь від інших.
Всі вони стали жити в Карусі та розвеселювали його старість.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Карусь і ми» автора Парфанович С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Погідна старість“ на сторінці 15. Приємного читання.