Розділ «Частина третя»

– Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, – промовив він. – Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.

– А що вам доручено мені сказати? – спитав Микита Родіонович.

– Чи готові ви виконувати свої зобов’язання? Ось що.

– І все?

– І домовитись про наступну зустріч.

– Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…

– Так, є, – підтвердив Саткинбай. – Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.

– Хто це такий?

– Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.

– Коли не можна – не треба, – сказав Ожогін.

Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.

В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».

Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.

Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.

Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, – це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам’ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам’ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, – це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.

Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров’я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.

Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п’ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.

Документи, видані Юргенсом, ні в кого не викликали підозрінь. Кому могло прийти в голову, що під виглядом солдата, демобілізованого за віком і по контузії з Радянської Армії, ховається гітлерівський агент! У місті повинні були жити надійні люди, друзі, однодумці: старий Ширмат, Дражников, Абдукарим, Файзулла…

Зійшовши з поїзда, Саткинбай вирішив знайти Файзуллу. В першу чергу треба було поговорити про житло і роботу.

Квітуче, залите світлом весняного сонця місто вразило Саткинбая і викликало в його душі злість. Ці широкі вулиці, вкриті дзеркалом асфальту; ці світлі, красиві багатоповерхові будинки з розкішними під’їздами і відкритими балконами; ці узорчаті й гарні, як мереживо, огорожі, що просвічуються наскрізь; ці розлогі, що так і манять у свій затінок, тополі, клени, липи; ці машини, сотні, десятки сотень машин, – все, все здавалося чужим, незрозумілим, непотрібним у цьому старовинному східному місті, а головне, суперечило тому, що чув про нього Саткинбай там, по той бік.