Розділ «Частина третя»

– Чого вони добиваються, і мені і вам. відомо. Але випускається з уваги пильність радянських людей. На щастя, партія вчить нас не тільки любити друзів, але й добре розпізнавати» ворогів!.. Гадаю, що і на цей раз вони прорахуються.

Микита Родіонович з задоволенням слухав майора Шарафова. Після кількох зустрічей і розмов, які були у Микити Родіоновича з майором за минулі два з лишнім роки, він пройнявся до Шарафова повагою і симпатією. Майор був наділений допитливим розумом, рівним, спокійним характером і вмів говорити переконливо.

– Ну добре. Не будемо ламати голову. Майбутнє покаже, з ким ми маємо справу. – Майор підвівся. – Доведеться вам грати колишню роль, Микито Родіоновичу. Бажаю успіху. Чекаю дзвінка.

Телеграма від Антоніни прийшла під час відсутності Костянтина, і зустрічати її виїхав у неділю сам Микита Родіонович.

Антоніна виглядала стомленою і засмученою. Її чорне волосся, заплетене в густі довгі коси, підкреслювало незвичайну блідість обличчя.

– Що трапилося, Тоню? Чого ти затрималась? Костя так турбувався…

– Він знову поїхав?

– Так, ще в середу. Термінове відрядження, – наче виправдуючи брата, почав пояснювати Микита Родіонович.

Антоніна зітхнула:

– Завжди термінові відрядження! Дружина хоч зникни, він і не помітить.

– Навіщо ти так говориш! – заперечив Ожогін. – Костянтин дуже непокоївся за тебе. В останні дні ми ламали голову, куди ти запропастилася, – ні телеграми, ні листа. Що тебе затримало?

– Довга історія… Тут незручно. Розповім дома.

А вдома вона почала прибирати і тільки надвечір вийшла на веранду і, сівши в плетене крісло, запропонувала:

– Посидьмо, поговоримо.

День згасав. Ще не відчувалося вечірньої прохолоди, але денна спека вже спала. Призахідне сонне зайшло за будинок, і шибки у вікнах сусіднього будинку запалали яскравим вогнем. Ледве чути було шум міста.

– Зі мною трапилась безглузда пригода, – почала Антоніна і важко зітхнула.

Вона погортала журнал «Вокруг света», що лежав на столі, і поправила квіти у вазі.

«Хвилюється», подумав Микита Родіонович.

Розповіла вона ось що. У московському поїзді, що йде через Свердловськ, виявилось одне вільне місце у спальному вагоні прямого сполучення. Антоніна потрапила в чотиримісне купе, де вже було троє чоловіків. Швидко познайомилась. Один з пасажирів – як з’ясувалося пізніше, іноземець, який непогано володіє російською мовою, – запропонував їй зайняти нижню полиню. Він їхав транзитом, через весь Радянський Союз у Шанхай, в справах своєї фірми. Двоє інших – артисти – поверталися з курорту у Владивосток.

– Ну, знаєте, як буває в дорозі, – продовжувала Антоніна, – взаємні послуги, турботи, невимушені розмови. Всі мої супутники виявилися людьми делікатними, люб’язними, і я зовсім не шкодувала, що потрапила в чоловіче товариство.