Розділ «Частина третя»

Саткинбай не міг байдуже дивитися не тільки на вулиці і будинки, але й на. людей, які йшли йому назустріч, обганяли його. Він не пізнавав у них своїх колишніх земляків. А вони, спокійні, зосереджені, веселі, життєрадісні, йшли у своїх справах, їхали в трамваях, автобусах, машинах…

На перехресті двох вулиць Саткинбай звернув праворуч, дійшов до провулку і нерішуче зупинився.

«Невже заблудив?» майнула неприємна думка.

Він поглянув навколо, постояв кілька секунд, роздумуючи, і повернувся на перехрестя. Ось двоповерховий будинок, від нього йде провулок. Ці чотири будинки теж знайомі. А п’ятий надбудований: раніше був один поверх – тепер два.

«Ні, не помилився, іду правильно», заспокоїв себе Саткинбай, але, дійшовши до провулка, знову розгублено зупинився.

Ліва сторона, на якій стояв будинок Файзулли, де була крамниця вірмена Алоєва, стала невпізнанною. Замість низеньких глинобитних мазанок красувався великий триповерховий будинок школи.

Будинку Файзулли немає! Хто йому відповість на питання, де тепер Файзулла?

Круто повернувши, він швидкими кроками пішов назад.

На трамвайній зупинці, група дівчат-узбечок голосно, палко про щось розмовляла. Саткинбай прислухався. Вони розмовляли по-російськи. Вони винуватили якогось комсорга в нерішучості і в тому, що в нього слова розходяться з ділом. Особливо обурювалась худенька дівчина, яку подруги називали Саодатхон.

Підійшов трамвай. Саткинбай кинув на дівчат погляд, сповнений гидливості, сплюнув убік і слідом за ними ввійшов у вагон.

Користуючись тіснотою у вагоні, Саткинбай проштовхався до Саодатхон і, ніби ненавмисно, наступив на її маленьку ногу.

Дівчина скрикнула від болю, і на її очі набігли сльози.

Бабуся, яка сиділа тут же, підсліпуватими очима докірливо подивилася на Саткинбая, похитала головою, але нічого не сказала.

Через три зупинки Саткинбай зійшов з трамвая. Перейшовши через великий красивий міст, що височів над повноводим каналом, він став у тінь і замислився. Важкі думки гнітили його.

Туркестану, старого Туркестану не було. В місто непереборно, владно ввірвалося нове. Відступали, безслідно зникали мазанки, зигзагоподібні безокі вулички, мечеті, дували. Нове тіснило їх перспективою широких вулиць, громаддям будинків, зеленню парків і скверів, стрункими рядами дерев, чіткими лініями зрошувальних каналів.

Саткинбай міцно заплющив очі. Йому здалося, що він спить і коли відкриє очі – все це зникне. Але ні, місто шуміло, дзвеніли трамваї, басисто гули сирени автомашин, не вгаваючи розмовляли люди.

– Тікати, тікати звідси! – прошепотів Саткинбай і швидко пішов до околиці міста.

Він ішов довго, не оглядаючись, не звертаючи уваги на людей, і тільки тоді, коли гамірні вулиці лишились позаду і він опинився серед високих глиняних дувалів, уповільнив кроки і поглянув навкруги.

Вулиця була глуха, безлюдна. Обабіч тіснилися старі, присадкуваті будинки. Через арики були перекинуті напівгнилі дерев’яні місточки.

Саткинбай став почувати себе бадьоріше, впевненіше. «Усе владнається, все буде добре. Хвилюватися нема чого, – заспокоював він себе. – Нема Файзулли – знайдуться інші».