Розділ «Частина третя»

– Недаремно Костя хвилювався, – сказав він. – Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…

Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з’явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.

Тихо, наче боячись порушити розмову, він привітався і повідомив, що хотів би бачити Ожогіна Микиту Родіоновича.

– Я до ваших послуг… Проходьте сюди, – піднявся з-за стола Ожогін.

Антоніна пішла в кімнату, захопивши з собою журнал.

Гість зайшов. Високий на зріст, широкоплечий, у білому шовковому костюмі, в тюбетейці. На вигляд йому було сорок п’ять – сорок вісім років.

– Ви Микита Родіонович Ожогін? – спитав він ще раз.

– Так.

Гість простягнув через, стіл руку. Микита Родіонович потиснув її.

Незнайомий тримався впевнено і навіть розв’язно. Маленька голівка на його огрядному тілі і застигла посмішка на обличчі справляли кумедне враження.

– Сідайте, – запросив Ожогін. Як не дивно, нервозність, яка не залишала його з п’ятниці, змінилася повним спокоєм.

– А іншого місця у вас немає? – спитав гість і озирнувся.

– Можна пройти в сад, – запропонував Микита Родіонович.

Гість погодився.

Пройшли в сад і сіли на дерев’яну лаву, вкопану в землю.

Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:

– Ви прочитали мого листа?

Ожогін нахилив голову.

– І не догадуєтесь, хто я?

– Признатися, ні.