Розділ «Частина третя»

– Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…

– Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! – обірвав хлопець.

От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.

І коли б на п’ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.

Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.

… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.

Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.

– Вам описати його зовнішність? – спитав Микита Родіонович.

– Ні, дякую, я вже маю уявлення, – сказав майор. – Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.

Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.

– Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, – додав він на закінчення.

– Правильно зробили, – промовив Шарафов. – Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.

«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, – міркував Микита Родіонович. – Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім’я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»

Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».

Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»

– Здрастуйте, – різко сказав Ожогін. – Карагач.

– Сідайте, – кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.

Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.

«Ще один ворог, – відзначив про себе Микита Родіонович, – і, здається, стріляний горобець».

На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.