Розділ «Частина третя»

– Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, – Саткинбай… – Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.

– Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, – сказав він, – але картка до рук брата не потрапила.

– Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.

Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.

– Ну, от, – невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, – виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.

Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.

– Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, – сказав він.

Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:

– Чому ви так упевнені?

– Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.

Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова – серйозно чи за жарт.

– Не розумію, – нарешті промовив він. – Про кого ви говорите?

– Про Юргенса, – пояснив Ожогін, – про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.

– Нічого не розумію… – розгублено промовив Саткинбай. – Тоді кому ж ми ще потрібні?

– Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?

– Я.

– Хто вам назвав паролі?

– Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.

– Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?

Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.