Розділ «Частина друга»

Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.

Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:

– Я не розумію, що примусило вас голодувати…

– Ви питаєте про це вже вдруге, – тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в’язень, – і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…

– Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма – не одне і те ж.

– За що? За що? Дайте мені відповідь! – Людина опустила бліді, тремтячі повіки.

– Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? – спитав наче випадково Фліт.

– Не здається, а точно. Був ним і помру ним.

– Добре, ідіть. – І слідчий подзвонив.

На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев’ятим:

– Росіянина Тимошенка!

Чекаючи на «дев’ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.

Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом’яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.

Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з’явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.

Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи – двадцяти восьми.

– Ви офіцер? – спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.

– Так.

– Капітан?

– Так.

– Артилерист?