Розділ «Частина друга»

Несподівано здалека долинув рокіт літака.

Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.

Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.

Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.

– Яке багатство! – сказав той, обережно виймаючи сигарету. – А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.

Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.

– Що ви! – здивувався той. – Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…

– Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.

– Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?

Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.

На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.

Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.

– Я ніколи не думав, – говорив незнайомий, – що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей – я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, – цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! – Він похитав головою. – А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев’ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…

Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.

– Наці, наці… будьте ви прокляті! – вилаявся старий солдат.

Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.

– Що? Боїтеся, хлопці? – Він гірко посміхнувся. – А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. – Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.

– Цікава людина, – промовив Грязнов. – Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.

– Я теж, – сказав Ожогін. – Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…

Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!