– Що у вас трапилось? – поцікавився Микита Родіонович.
Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.
– Доведеться перечекати цей тяжкий час, – сказав Ожогін. – Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.
– Правильно, – схвалив Вагнер. – Живи поки що у нас.
– Гаразд, – коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.
Друзі спитали, чи не цікавився ними хтось із людей Юргенса. Ні, за час їх відсутності ніхто про них не питав і ніхто до них не приходив.
– А як ідуть справи? Як живе Фель? – спитав Ожогін
Бойові справи розгорталися, і старому Вагнеру було про що розповісти.
Кількість підпільників зросла. Залучено кілька нових робітників-залізничників і навіть лікар військового госпіталю – старий знайомий Вагнера.
Протягом двох тижнів не працювала міська телефонна станція, три дні на центральному радіовузлі мовчали репродуктори, згорів отеплений гараж комендатури, вибухнули дві заправні бензоколонки; дві гранати, вдало кинуті вночі з автомашини в будинок військового коменданта, знищили шість чоловік. Майже щоденно випускалися листівки.
– У нас з’явився чудовий товариш! – радісно промовив Абіх. – Ім’я його Адольф Густ. Він двічі дезертирував з есесівських частин. Перший раз невдало: його спіймали, послали на передову, звідки з двома порціями свинцю він потрапив у госпіталь. Удруге втік уже з госпіталю. А зараз його переховує у себе член організації, лікар, про якого говорив Альфред Августович. Я вам про нього розповім один випадок…
Проте розповісти не вдалося: в передній настирливо пролунав дзвінок.
Усі замовкли, однак продовжували нерухомо лежати. Дзвінок повторився. Нікому не хотілося не тільки вставати, але й рухатись, щоб не втратити ледве зібране тепло. Дзвінок знову порушив тишу.
– Хто б це міг бути? – здивовано промовив Вагнер і, нехотя підвівшись, вийшов з кімнати.
А дзвінок деренчав майже безперервно.
Потім у залі почувся тупіт, виразний звук поцілунку і гучний голос:
– Дядечку, дорогий! Який я радий!..
– Племінник з’явився, – тихо сказав Алім, штовхнувши ліктем у бік Андрія, який лежав поруч.
– Він, – підтвердив Гуго. – Я його голос серед тисячі інших пізнаю.
– Ви знайомі з ним? – спитав Микита Родіонович.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 44. Приємного читання.