Розділ «Частина друга»

… Вночі, повернувшись з занять у Долінгера, друзі не зайшли в будинок, а непомітно заглибилися в сад і сіли на одну з віддалених лав. Звідси, з-за кущів бузку, було добре видно більшу частину саду. Протягом години тиша нічим не порушувалася, друзі вже хотіли залишити свій спостережний пункт, як раптом виразно почули, що хтось сплигнув із задньої стіни й затих. Минуло кілька хвилин. Почулися обережні кроки. Стежкою, в трьох метрах від друзів, пройшла людина. Ожогін і Грязнов затамували подих. Людина наблизилась до яблуні, затрималася біля неї на кілька секунд і пішла назад. Друзі не побачили, а відчули, як вона видерлась на стіну і сплигнула по той бік.

– У дуплі знову щось є, – пошепки сказав Ожогін.

– Про це ми зараз дізнаємось, – відповів Андрій.

Обидва вийшли із схованки і обережно наблизилися до яблуні. Нетерплячий Андрій встромив руку в дупло:

– Ото! Знову листівки, і багато…

– Тихше, – попередив його Микита Родіонович. – Виймай.

Тверда пачка листівок була перев’язана шпагатом. Ожогін витяг з середини кілька штук, а решту поклав назад. Ледве він встиг зробити це, як скрипнули двері. Друзі швиденько сховалися за стовбурами дерев. З ганку зійшов старий Вагнер і пішов по стежці. На півдорозі він зупинився, постояв з півхвилини, ніби щось обмірковуючи, а потім підійшов до яблуні. Вийнявши з дупла згорток, старий потримав його, тяжко зітхнув і поклав назад.

Вагнер не знав, що робити. Він хотів зустріти людину і попередити її, але запізнився. Як же бути? Вийняти листівки з дупла і віднести додому – рисковано й нерозумно; залишити тут – теж. Спалити! Це, мабуть, найвірніший засіб, найкращий вихід з становища. Взяти зараз їх з собою на кухню, облити гасом і спалити, щоб сліду не лишилось. Але Вагнер вагався. Він дуже добре знав, скільки коштують ці маленькі аркушики паперу, скільки ночей, сили, здоров’я забирають вони у патріотів, яка небезпека загрожує товаришам, що їх випускають. Невже те, що створено впертою, сповненої небезпеки працею, що повинно завтра, позавтра розійтися по руках, він, Вагнер, візьме і знищить за кілька хвилин?

«Ні-ні! – прошепотів старий. – Нехай лежать. Нехай буде, що буде…»

… Ця ніч була ще тривожнішою, ніж минула. Вагнер чекав обшуку, але ніхто не з’являвся. Не прийшли і вдень. Це ще більше занепокоїло старого. Вагнер побоювався стеження, тому Алім постійно чергував біля вікна. Всі товариші, крім Гуго Абіха, були попереджені. Гуго був товаришем сина Вагнера – Oтто. Тоді, при вбивстві Отто, він чудом вирвався з лап гестапо: йому вдалося приховати свою приналежність до компартії.

Гуго не взяли в армію через велику короткозорість, і він працював креслярем у лабораторії авіаційної фірми «Фокке-Вульф».

Але Гуго не приходив. Невже з ним що-небудь трапилось?

Вагнер і Ризаматов не знаходили собі місця, з хвилини на хвилину чекаючи появи гестапівців.

Ожогін і Грязнов навмисне уникали зустрічі з господарем, але уважно стежили за ним. Згорток так і лежав у дуплі, і їм було ясно, що Вагнер, під загрозою провалу, не бере його. Але комусь він все-таки повинен віддати листівки!

Минуло три дні. Микита Родіонович лежав на ліжку, обмірковуючи текст радіограми, яку вони повинні були передати на Велику землю.

– На подвір’я зайшла незнайома людина, – пролунав голос Андрія.

Ожогін встав з ліжка.

– Наглядай за садом, – попередив Микита Родіонович.

Грязнов роззувся, відчинив вікно і, подивившись на всі боки, виліз на дах. Він ліг біля стіни мезоніна, звідки було видно сад, і почав стежити. Від нагрітого сонцем даху було жарко. Припікало живіт, руки, груди. Але Андрій терпів. Не раніше ніж через півгодини в саду з’явився Вагнер. В руках у нього була клейончата сумка. Він поволі пройшов центральною доріжкою вглиб саду, постояв кілька хвилин біля стіни, а на зворотному шляху підійшов до яблуні, швидко вийняв з дупла згорток і поклав його в сумку. Тримав себе старий непевно, насторожено, наче відчував, що за ним хтось стежить.

– Листівки в будинку, – доповів Грязнов, повертаючись у кімнату.