Розділ «Частина друга»

– Ну, піду побалакаю з старим одверто, – рішуче сказав Ожогін. – Я вірю, що і в Німеччині є справжні патріоти – антифашисти, які зрозуміють нас, з якими нам по дорозі. Якщо ж усе-таки ми наштовхнемось на зраду, то зуміємо пояснити гестапо, що ми, як «співробітники» Юргенса, повинні були піти на провокацію з метою викриття підпільної організації.

– Правильно, Микито Родіоновичу, – погодився Андрій, – думка хороша. Треба діяти, а викрутитись ми завжди зможемо.

Микита Родіонович одягнув піджак, поклав у кишеню взяті з дупла листівки і спустився вниз. По м’якій килимовій доріжці він тихенько дійшов до кабінету. Прислухався.

До вуха долетіли уривки приглушеної розмови між господарем і гостем.

– Я боюсь арешту. Відчуваю, що мені його не минути, – промовив Вагнер.

Ожогін хотів зайти, але роздумав і залишився у вітальні, розглядаючи велику вазу, оздоблену ляпіс-лазур’ю.

Нарешті двері кабінету відчинилися, і у вітальню вийшов гість Вагнера – худорлявий блондин років двадцяти семи, середнього зросту. Він на мить зупинився і, зустрівши байдужий погляд Ожогіна, попрямував до виходу.

Почекавши деякий час і бачачи, що Вагнер не появляється, Микита Родіонович вирішив сам зайти до нього.

Вікна кабінету виходили в сад і зараз були задрапіровані важкими портьєрами. На стінах у рамках висіли проекти створених рукою архітектора будинків, які одержали свого часу право на життя. Кутом стояв різьблений письмовий стіл, а біля нього – два зручних важких крісла. Старий сидів за столом, спершись головою на руки і затуливши долонями обличчя. Він так заглибився у власні думки, що не помітив появи Ожогіна. Коли Микита Родіонович поклав перед ним пачку листівок, Вагнер здригнувся, відкинувся на спинку стільця і, злякано дивлячись на Ожогіна, завмер у нерухомій позі.

– Я хотів лише попередити вас, – м’яко почав Микита Родіонович, – щоб ви ні мене, ні мого друга не боялися…

Вагнер мовчав. Ліва щока його помітно тіпалась. Старий не знав, як поводитися з небезпечним квартирантом, не знав, що йому відповісти. Він не міг позбутися думки, що гестапо спеціально підіслало до нього своїх лазутчиків і через них намагається викрити патріотичну діяльність антифашистів.

– Ще раз повторюю, – продовжував Ожогін, – що ви можете нас не боятися і продовжувати свою добру справу. Нам відомо, що до вас приносять листівки і що ви їх розповсюджуєте. Людина, яка щойно пішла від вас, понесла листівки, які у вас зберігалися. Нам відомо й дещо інше. – Ожогін вийняв з кишені аркушик паперу і подав Вагнеру.

На аркушику були написані прізвища, ім’я і рік народження його сина, час призову на військову службу, номер частини, в якій він служив.

– Не розумію, що ви хочете цим сказати! – схвильовано промовив Вагнер.

– Йдеться про вашого сина Карла, який нібито загинув на фронті. Але ваш син живий. Взимку сорок другого року він, знищивши спочатку двох гітлерівських офіцерів, пішов до радянських партизанів і зараз працює у них перекладачем, – адже Карл володіє російською мовою.

Старий архітектор узявся за серце, очі його зробилися вологими. Прощання з сином у той далекий літній день постало перед ним з усіма подробицями. Він згадав слова, які сказав Карл, прощаючись: «Тату! Воювати з росіянами я не хочу. Не тому, що я боягуз, що не люблю батьківщини, а тому, що треба бути таким самим чесним німцем, яким був брат». Тоді Вагнер палко обняв сина, поцілував у очі і нічого не сказав.

Потім прийшло повідомлення, що Карл Вагнер загинув на фронті.

– Хто ви такі? – не зміг утриматись Вагнер. – Звідки ви?

– Я і мій друг – росіяни, – відповів Ожогін.

Цього старий ніяк не сподівався.