Розділ «Частина друга»

– Так, росіяни, – підтвердив Микита Родіонович. – І не ті, за кого ви пас вважаєте.

Перебування сина Вагнера серед радянських партизанів, про що було одержано повідомлення з Великої землі, давало підставу говорити з господарем будинку відверто, а відгуки Юргенса і Моллера про нього зайвий раз свідчили на користь старого архітектора. Був, звичайно, в усьому цьому певний риск, але риск розсудливий, який виправдував себе.

А в душі Вагнера боролися протилежні почуття. Він знав, на що здатні гестапівці. Їм не дорого оголосити, що Карл живий, коли він насправді мертвий, або що Карл перейшов на бік радянських партизанів. Якщо всьому повірити, легко потрапити в підготовлену пастку. Чим міг квартирант підтвердити свої слова? Нічим.

– Не говоріть про сина… Не жартуйте з старою людиною… з батьком, – промовив нарешті Вагнер, підводячись. – Це злі жарти.

Микита Родіонович відчував боротьбу в душі Вагнера і вирішив вдатись до останнього, найрішучішого аргументу, який міг розвіяти всі сумніви старого архітектора.

– Повірте мені, Вагнер, як російському комуністу. Карл живий. Але мене цікавить інше… Скажіть, де зберігається партійний квиток вашого покійного сина Отто?

Вагнер здригнувся, різко підвів Голову. Про це знали тільки він і Карл. Отто пішов з дому тоді, востаннє, з партійним квитком. Старому Вагнеру не вдалось і поховати сина. Про це потурбувалися гестапівці. А його партійний квиток приніс Гуго. Вагнер з молодшим сином сховали квиток. Куди – про це, крім них, не знала жодна жива душа.

– Ви мовчите, – продовжував Ожогін. – Ну що ж, я можу показати вам сам, де зберігається квиток, разом у кладовку.

– Вірю, вірю, не треба… Це міг сказати вам тільки Карл… – І, схопившись рукою за край стола, Вагнер важко опустився в крісло.

Снідали вп’ятьох – п’ятим був Гуго Абіх. Сніданок проходив пожвавлено. Розмова йшла про останні події.

У ставці Гітлера розірвалася бомба. Кілька чоловік з оточення фюрера було поранено, двоє вмерло. Гітлер відбувся невеликими синяками: замах не досяг мети.

– Незрозуміло, як потрапила бомба в це лігво, адже туди ходять не всі, – сказав Вагнер.

Гуго Абіх був більш інформований про подію. Він розповів, що портфель з бомбою залишив полковник Штауффенберг після доповіді. За чутками, у змові брали участь видні військові. Гуго перерахував відомі всім імена: генерал-фельдмаршал фон Вінлебен, генерал-лейтенант фон Хазе, генерал-полковник Бек, генерал-полковник Геппнер, генерал Ольбріхт, генерал-майор Штиф. Їм нібито вдалося захопити вузол зв’язку, приміщення верховного командування сухопутної армії. Але все закінчилось провалом…

– Базікають багато, – продовжував Гуго. – Одні кажуть, що мова йде про змову купки офіцерів, інші – про справжній генеральський бунт проти бездарного військового керівництва Гітлера. В усякому разі, хто б не були змовники, цей замах знаменний.

– Я дуже радий тому, що трапилось, – сказав Вагнер. – Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.

– Так, народ повинен це зробити, – твердо промовив Гуго, – але змовники – це не народ: це купка, мізерна купка офіцерів, яка вирішила ціною смерті свого колишнього куміра врятувати власну шкуру. Вони зрозуміли – правда, дуже пізно, – що Гітлер веде їх у безвихідь, до поразки. Виникає питання: де вони були, ці пани, раніше, коли Гітлер починав свою криваву авантюру? Хіба вони – в тому числі Бек, Геппнер та інші – не підтримували його план походу на схід? Хіба вони не бачили, до чого веде безрозсудна політика фюрера? Чому вони досі мовчали? Навіть зараз – чому вони не звернулися до народу, до солдатів, а вирішили провести «двірцевий переворот»? Ні, народ тут не при чому! – Абіх перевів подих і, вставши з-за столу, почав ходити по кімнаті.

Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.

Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.

У розмову втрутився Микита Родіонович:

– Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.