Розділ «Частина друга»

Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.

– Нате… – промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.

Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.

Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.

– Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! – Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.

– Так, Андрійку, – Микита Родіонович обняв друга за плечі, – ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.

Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.

Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.

Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.

– Постіймо так, Андрійку, – тихо сказав Микита Родіонович, – помріємо кожен про себе.

Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.

Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.

На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці – берлінці, мюнхенці – розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.

Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.

Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

– Як не соромно! – почав докірливо господар. – Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, – раптом спохватився він. – Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

– У Вагнера, на Альбертштрассе, – відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

– Чи не архітектор ваш Вагнер?