– Я дуже радий тому, що трапилось, – сказав Вагнер. – Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.
– Так, народ повинен це зробити, – твердо промовив Гуго, – але змовники – це не народ: це купка, мізерна купка офіцерів, яка вирішила ціною смерті свого колишнього куміра врятувати власну шкуру. Вони зрозуміли – правда, дуже пізно, – що Гітлер веде їх у безвихідь, до поразки. Виникає питання: де вони були, ці пани, раніше, коли Гітлер починав свою криваву авантюру? Хіба вони – в тому числі Бек, Геппнер та інші – не підтримували його план походу на схід? Хіба вони не бачили, до чого веде безрозсудна політика фюрера? Чому вони досі мовчали? Навіть зараз – чому вони не звернулися до народу, до солдатів, а вирішили провести «двірцевий переворот»? Ні, народ тут не при чому! – Абіх перевів подих і, вставши з-за столу, почав ходити по кімнаті.
Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.
Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.
У розмову втрутився Микита Родіонович:
– Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.
– Це скидається на істину, – погодився Гуго.
Він подивився на годинник і почав прощатись: не можна було спізнюватись на роботу.
В кімнаті було душно. Всі вийшли в сад. Під його тінистими деревами трималася прохолода. Ожогін і Вагнер сіли на лаву, Андрій та Алім проти них на траву. Закурили.
Вагнер спитав:
– Скажіть правду: росіяни. з презирством ставляться до нас, німців, після того, що трапилось?
Микита Родіонович похитав головою:
– Наш народ, Альфреде Августовичу, ненавидить фашизм. Ми знаємо, що гітлерівці винні в духовному виродженні Німеччини. І ніщо не зупинить росіян, які прагнуть розгромити фашизм.
– Так… – тихо промовив Вагнер, ніби не чуючи сказаного Ожогіним і продовжуючи свою думку. – Добре, що є на світі Радянська Росія. Пройшовши через велику гіркоту поразки, німецький народ підніметься і створить справді вільну Німеччину… – Старий замовк, але його думка продовжувала працювати, і він замість слів тільки кивав головою і мружив свої розумні очі.
В останні дні Вагнера не залишало почуття величезної радості: про що б він не думав, перед ним поставало обличчя молодшого сина.
Вночі Ожогін і Грязнов провели черговий радіосеанс з Великою землею. Налагодився регулярний зв’язок: можна було радитись, одержувати вказівки, дізнаватися про події в Радянській країні і на фронтах.
Війна посувалася до кордонів Німеччини. Місто, від якого фронт був ще далеко, вже готувалося до захисту з повітря, і з землі. На його дальніх підступах ішло будівництво оборонних рубежів. Але тільки зі сходу: на західній околиці ніяких робіт не велося.
Вранці Вагнер показав Микиті Родіоновичу нову листівку. В ній говорилося, що радянські війська спільно з польською армією пересікли радянсько-польський кордон і вступили на територію Польщі.
Дочитати листівку Ожогін не встиг: у парадні двері постукали. Вагнер пішов на стукіт і відчинив двері. Перед ним стояв Оскар Моллер.
– Скільки літ, скільки зим! – радісно привітав він Вагнера, чекаючи, що той подасть йому руку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 26. Приємного читання.