Розділ «Частина перша»

Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». – Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. – «Товариші! – Голос Андрія залунав сильніше. – Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!

Радянські патріоти».

Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.

Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.

– Жах! – порушила тишу Варвара Карпівна.

– А в другій що? – спитав Ізволін.

Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п’ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.

– Це є неможливо, – прошамкав Брюнінг. – Слюхайте, я вам буде говорит. – Він підвівся і розмістив частину живота на столі. – Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… – І вже менш упевнено додав: – Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!

– Хайль! – гаркнув і підпилий Пауль.

І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.

Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.

– Ходімте в другу кімнату, – запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.

Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.

– Але ж насправді погано, – сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. – Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…

– Хто – ми?

– Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -

Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:

– Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.

– Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…

– У вас є порадник, кращий за мене…