Розділ VII Експлуататори та експлуатовані

– А твій завод – це храм чи що?

– Знаєш… А таки храм, – стиха мовив Ріарден, дивуючись, що це порівняння досі не спадало йому на думку.

– Ти хоч колись думаєш про людей і про власні моральні зобов’язання перед ними?

– Гадки не маю, що ти називаєш мораллю. Так, я не думаю про людей. Та якщо я надам тут Філіпу місце, то не зможу глянути в очі жодному пристойному фахівцю, який потребує роботи і заслуговує на неї.

Мати встала і, втягнувши в плечі голову, кинула в бік стрункої красивої синової постаті останні аргументи:

– Причиною всього цього є жорстокість і ганебний егоїзм. Якби ти любив свого брата, то надав би йому роботу, на яку він не заслуговує. Так-так, саме не заслуговує. В цьому полягав би вияв справжньої любові й братерства. Нащо тоді взагалі любов? Якщо людина справді гідна своєї роботи, то немає жодної чесноти в тому, щоб надати її. Достоїнство – це коли тобі дають те, чого ти не заробив.

Ріарден зараз сприймав матір, як дитина – страшний сон, коли тільки те, що ти не віриш власним очам, не дає померти від жаху.

– Мамо, – промовив повільно, – ти сама не розумієш, що кажеш. Я ніколи не зможу зневажати тебе аж так, щоб повірити, начебто ти справді так вважаєш.

Вираз материного обличчя спантеличив його дужче за все решту: до намальованої на ньому поразки долучилися дивні, лукаві й цинічні хитрощі, ніби житейська мудрість, що раптом зійшла на неї, кпила над його цнотою.

Цей погляд зав’язався в Ріардені, як вузлик на пам’ять, вказуючи на те, що він наразився на незбагненний факт, який іще належало осмислити.

Але Ріарден не міг дозволити собі відволіктися, не міг примусити свій розум сприйняти цей факт як такий, що вартує роздумів, не міг віднайти до нього жодних ключів, окрім дивної тривоги і огиди, та й часу він не мав. Уже дивився на наступного відвідувача навпроти себе, вислуховуючи його волання про допомогу в смертельно небезпечній ситуації.

Ця людина не викладала суті своєї проблеми саме в такий спосіб, але Ріарден розумів, що йдеться про життя і смерть. Відвідувач просив лише п’ятсот тонн сталі.

Це був очільник компанії «Комбайни Варда» з Міннесоти.

Ця непримітна компанія мала бездоганну репутацію і ніколи не підводила, хоча робила те, з чого рідко може вирости велике підприємство. Містер Вард належав до четвертого покоління сім’ї, яка володіла компанією і керувала нею згідно з рівнем можливостей своїх членів.

Вард був квадратним і солідним чолов’ягою. Самого лише погляду на нього було достатньо, щоб зрозуміти: ця людина вважає, що оприлюднити будь-яке особисте страждання так само непристойно, як голим з’явитися на людях. Сухо і по-діловому він пояснив, що завжди – як і його батько – співпрацював із однією невеликою ливарнею, поглинутою зараз компанією «Асоціація Сталі» Оррена Бойла. Останню замовлену партію металу він чекав цілий рік, а попередній місяць витратив, щоб потрапити на прийом до Ріардена.

– Розумію, що ваш завод максимально завантажений роботою, містере Ріарден, – мовив Вард. – Знаю, що вам не випадає думати про нові замовлення, коли ваші давні й великі замовники змушені чекати на свою чергу в єдиного на всю країну пристойного – бо надійного – постачальника сталі. Не знаю, що може змусити вас зробити для мене виняток. Але не маю на це ради, хіба що назавжди зачинити браму свого заводу, а я… – голос його здригнувся, – не можу собі й уявити, як це зробити… Поки що… Тому вирішив поговорити з вами, попри те, що практично не маю жодних шансів… Втім, мушу використати кожну можливість.

Таку мову Ріарден розумів.

– Мені дуже хочеться вам допомогти, – сказав він, – але зараз найгірший час для таких прохань, оскільки я виконую величезне, особливе і безумовно пріоритетне замовлення.

– Знаю. Але містере Ріарден, може, ви все-таки вислухаєте мене?

– Звісно, вислухаю.