Розділ VII Експлуататори та експлуатовані

– Ми не можемо ні заперечити це, ні оскаржити, – повільно промовив Едді. – Не можемо навіть вимагати спростування. Не можемо ні надати їм результатів своїх експериментів, ані щось змінити. Вони нічого не сказали. Нічого, що можна спростувати, обвинувативши їх у фаховій непридатності. Це вчинок боягуза. Такого можна було б чекати від якось шахрая або шантажиста. Але ж, Даґні! Це висновок Державного наукового інституту!

Вона мовчки кивнула, втупившись поглядом у щось невидиме за вікном. В кінці темної вулиці їй зловтішно підморгували вогники на якомусь рекламному щиті.

Зібравши останні сили, Едді почав говорити у стилі воєнного повідомлення:

– Акції компанії «Таґґарт…» обвалилися. Бен Нілі розірвав угоду. Національна спілка дорожників і залізничників заборонила своїм членам працювати на колії «Ріо-Норте». Джим виїхав із міста.

Скинувши пальто і капелюха, Даґні перетнула кімнату, неквапно і якось обережно сіла за свій стіл.

Перед нею лежав коричневий конверт зі штемпелем фірми «Сталь Ріардена».

– Це приніс спеціальний кур’єр відразу, як ти поїхала, – пояснив Едді.

Даґні поклала на конверт руку, але не відкрила його. Вона й так знала, що всередині креслення мосту.

Трохи помовчавши, вона запитала:

– А хто підписав цю заяву?

Едді подивився на неї і скрушно хитнув головою.

– Справді, – мовив він. – І я про це подумав. Зателефонував по міжміському в інститут і запитав. Документ вийшов із канцелярії доктора Флойда Ферріса, він їхній координатор.

Даґні мовчала.

– Але очолює інститут таки доктор Стадлер. Заклад представляє саме він, тому має знати про походження цього папера. Він не міг з’явитися без його згоди… Доктор Роберт Стадлер… Пам’ятаєш… як ми вчилися в коледжі… як ми говорили про видатних людей нашої доби… про людей із чистим інтелектом… ми завжди називали і його ім’я, і… – Едді замовк. – Даґні, пробач мені. Я знаю, що слова зараз не мають жадного сенсу. Але…

Вона сиділа, притиснувши руку до бурого конверта.

– Даґні, – стиха запитав Едді, – що коїться з людьми? Як заява такого штибу могла спричинити стільки галасу? Це ж чистісінький наклеп – брудна, цілком очевидна маячня. Достойна людина пожбурила б у канаву таку заяву. Як… – голос Едді обурено і відчайдушно здригнувся, – як могли вони серйозно поставитися до такого? Цікаво, чи це читали в інституті? Невже вони там посліпли? Невже подуріли? Даґні! Що сталося з людьми, якщо вони не гребують таким, і як ми можемо жити поруч із ними?

– Едді, заспокойся, прошу. І нічого не бійся.

Будівля Державного наукового інституту в Нью-Гемпширі розташувалася на схилі затишного пагорба, на півдорозі між річкою та небом. Здаля вона скидалася на самотній монумент посеред пралісу. Ошатно посаджені дерева, паркові доріжки, а за кілька кілометрів із долини проглядалися дахи невеличкого містечка. Та щоб не применшувати суворого аскетизму будівлі, ніщо не мало наближатися до неї занадто близько.

Біломармурові стіни споруди надавали їй античного маєстату, а прямокутні елементи наділяли красою сучасного промислового підприємства. Будову хотілося назвати благородною. Люди з протилежного боку річки дивилися не неї шанобливо, мов на пам’ятник людині – такій само шляхетній, як і сам цей витвір архітектури.

Над входом у мармурі було вибито посвяту: «Відважному розуму. Несхибній істині». В тихому закутку непримітного коридору на дверях одного з багатьох тутешніх кабінетів висіла табличка: «Доктор Роберт Стадлер».